Роджер Желязни - Бог Світла

— І знову ти схибив, Маро, — прошепотів Яма. — Бо хіба ж ти не знаєш, що люди вбивають тих, кого любили? — Мовивши це, він стис руки, й захрускотіли, ламаючись, кості. — Будь проклятий десятиразово, — промовив Яма, міцно заплющивши очі. — Нового народження тобі не буде.

Руки його розтислися.

Високий, шляхетної статури чоловік лежав на підлозі коло ніг Бога Смерті, голова похилилась на праве плече.

Око склепилося навіки.

Яма перевернув тіло носаком чобота.

— Розкладіть поховальне вогнище й спаліть його тіло, — велів він ченцям, не повертаючи до них голови. — Та не пропустіть жодної дрібниці в ритуалі: сьогодні вмер один з найвельможніших.

Тоді він одвів погляд од справи рук своїх, крутнувся на закаблуках і вийшов з трапезної.

Того вечора поміж хмарами шугали блискавиці, й сипали дощем, наче ядрами, Небеса.

Вчотирьох сиділи вони у кімнаті нагорі вежі, що здіймалася з північно-східного рогу монастиря.

Яма ходив по кімнаті й зупинявся біля вікна щоразу, коли проминав його.

Решта всі сиділи, дивились на нього й слухали.

— Вони підозрюють, — казав він їм, — але не знають. Боги не зруйнують святилища іншого бога чи богині, аби не виявити перед людьми свого розбрату — принаймні аж поки впевняться, що справа варта заходу. А вони не впевнені, тому й перевіряють. Це означає: ми ще маємо час.

Вони закивали, і Яма повів мову далі:

— Брамін, що відцурався від світу в пошуках своєї душі, простував цим шляхом, його спіткав нещасливий випадок, і він помер тут навічною смертю. Тіло його спалено, а прах розвіяно над річкою, що несе свої води в океан. Отак це було… На ту пору в монастирі гостювали мандрівні ченці Просвітленого. Невдовзі після того випадку вони звідси пішли. І хто зна, куди вони помандрували?

Тек випростався як тільки зміг.

— Ясновельможний Ямо, — проказав він, — вигадка ця потримається тиждень, місяць — може, навіть довше, — та одразу розсиплеться вщент, тільки-но Владарі Карми візьмуться судити котрогось із нас, тут, у цьому монастирі присутніх, бо ж нікому не поминути Приймалень Карми. За цих обставин, гадаю, хтось таки може бути — зовсім невдовзі — покараний, і все через цей випадок. Що тоді?

Яма спокійно й ретельно скрутив цигарку.

— Все треба підлаштувати так, щоб моя вигадка перетворилася на правду.

— Хіба це можливо? Адже коли суддя стане вивчати розум якоїсь людини, то машина Карми відтворить усі події, пережиті цією людиною від самого малку протягом її останнього життєвого циклу; адже події ті закарбовані в мозку, й суддя читає з нього, як з пергаментного сувою.

— Все це так, — відповів Яма. — Але хіба тобі не доводилось чувати, Теку з Архівів, про палімпсест — пергаментний сувій, що його було використано, потім очищено й використано знов?

— Аякже, чував, але мозок — то не пергамент.

— Невже? — посміхнувся Яма. — Так то ж ти порівняв його з пергаментом, а не я. І що таке, по суті кажучи, правда? Вона така, якою ти її подаси. — Яма запалив цигарку й провадив: — Наші ченці побачили страшну й дива гідну картину: я постав перед ними в своїй справдешній Подобі і дав волю чародійству свого Атрибута. Мара зробив те саме — і це тут, у цьому монастирі, де ми відродили настанови агімси. Вони знають. Вони знають, що богам можна чинити таке, уникаючи тягаря Карми, але струс був сильний і враження глибоке. На довершення, вони будуть свідками ритуального спалення тіла. І саме в цей час та казочка, яку я вам оце розповів, має закарбуватися в їхніх умах як істина.

— Яким чином? — спитала Ратрі.

— Цієї самої ночі, негайно, поки бачене вогнем палає в їхній свідомості й бурунить їхні думки, треба натомість викувати й приладнати нову істину… Саме, ти вже довгенько відпочиваєш, отож візьмися тепер до цієї справи. Скажи їм казання. Волай до їхніх найшляхетніших почуттів, до тих найвищих якостей духу, які роблять людину воском у божих руках. А тоді ми з Ратрі об’єднаємо наші зусилля, і для них народиться нова правда.

Сам глянув на нього, опустив очі й відповів ухильно:

— Не знаю, чи зумію. Давно вже я до такого не брався…

— Будда завжди є Будда, Саме. Обтруси пил з якоїсь із своїх давніх притч. Маєш хвилин п’ятнадцять.

Сам простяг руку:

— Дай мені тютюну й паперу. — Він узяв простягнуту торбинку з тютюном і скрутив собі цигарку. — Вогнику… Дякую. — Він глибоко затягся димом і закашлявся. — Я втомився брехати їм, — мовив він нарешті. — А це і є, як на моє розуміння, справжнісінька брехня.

— Брехня? — повторив за ним Яма. — А хто тебе просить брехати? Процитуй їм «Нагірну Проповідь», коли тобі завгодно. Чи що-небудь з «Пополь-Ву»[19] або «Іліади»… Мені байдуже, що ти їм наплетеш — просто розворуши їх трошки і заспокой. Оце й усе, чого я прошу.

— А тоді що?

— Тоді? Тоді я візьмуся їх рятувати… а заразом і нас.

Сам задумливо кивнув:

— Ну, коли так… Але я трохи не в формі для таких штук. Звичайно, я знайду двійко істин, підпущу благочестя… Але мені знадобиться двадцять хвилин.

— Згода, хай двадцять. А тоді лаштуймось у дорогу. Завтра вирушаємо в Кайпур.

— Так рано? — спитав Тек.

Яма похитав головою.

— Так пізно, — відповів він.

Ченці сиділи на підлозі в трапезній. Столи були позсовувані до стін. Комахи кудись пощезали. Надворі лив і лив дощ.

Великодушний Сам, Просвітлений, увійшов і сів перед ченцями.

Зайшла Ратрі в одіянні буддійської черниці і під вуаллю.

Яма і Ратрі пройшли в кінець зали і теж присіли на підлогу. Десь примостився, аби послухати казання, і Тек.

Сам кілька хвилин просидів із заплющеними очима, а тоді мовив лагідно:

— У мене багато імен, та жодне з них нічого не важить.

Він трохи розплющив очі, але навіть не ворухнув головою. Ні на кого зокрема він не дивився.

— Імена не важливі, — провадив він. — Говорити — це називати імена, але не в цьому важливість. Буває, зненацька трапляється щось таке, чого ніколи раніш не траплялося. Бачачи це, людина вдивляється у дійсність. Вона не вміє розповісти іншим, що ж вона бачила. Проте інші бажають знати й питаються в неї: «А на що воно було схоже, оте, що ти бачив?» Тоді людина намагається пояснити своїм одноплемінцям. Приміром, вона бачила перший у світі вогонь. От вона й каже: «Воно червоне, як мак, але в ньому витанцьовують й інші кольори. Воно безформне, як вода, що розтікається всюди. Воно пекуче, як літнє сонце, тільки ще