Крістін Ханна - Соловей

урядовці втекли з Парижа, наче злодюжки. Казали, буцімто вони подалися до Тура, щоб обміркувати там стратегію. Та яка могла бути від неї користь, коли ворог захоплював Париж?

— Ти готова?

— Я вже сказала, що не поїду, тату. — Утім, вона вбралась для подорожі, як він і просив, — у червону сукню в горошок та черевики на низьких підборах.

— Ми вже про це говорили, Ізабель. Скоро приїдуть Гамберти, щоб забрати тебе. Ви всі їдете в Тур. А там, я сподіваюся, твоя кмітливість допоможе тобі знайти дім сестри. Бачить Бог, ти завжди була експертом з утеч.

— Отже, ти мене виганяєш. Знову.

— Годі, Ізабель. Чоловік твоєї сестри на фронті. Вона залишилася сама з донькою. Ти зробиш так, як я кажу. Ти залишиш Париж.

Чи знав він, як боляче їй було чути ці слова? Чи це взагалі хвилювало його?

— Тобі завжди було начхати на мене і В’янн. Та й вона хоче бачити мене не більше за тебе.

— Ти їдеш, — відрубав він.

— Я хочу залишитись і боротися, тату. Хочу бути, як Едіт Кавелл.

Він закотив очі.

— Пам’ятаєш, як вона загинула? Її стратили німці.

— Будь ласка, тату.

— Годі. Я бачив, на що вони здатні, Ізабель. А ти не бачила.

— Якщо це так жахливо, то їдьмо зі мною.

— Залишити їм квартиру і крамницю? — Він схопив її за руку і потяг сходами вниз. Її солом’яний капелюх і валіза билися об стіни, а дихати було важко.

Нарешті він відчинив двері і витяг її на проспект Бурдоне.

Хаос. Пил. Натовп. Вулиця була схожа на живого дракона. Люди ледве просувалися вперед, здіймали куряву, сигналили клаксонами, кричали, просили про допомогу, діти плакали, а в повітрі висів важкий запах поту.

Автомобілі були навантажені коробками та валізами. Люди використовували все, що бачили, — тачки, велосипеди й навіть дитячі візочки.

Ті, хто не міг собі дозволити пальне для автомобіля чи велосипед, ішли пішки. Сотні, тисячі жінок і дітей трималися за руки й несли стільки, скільки могли. Валізи, кошики для пікніків, хатніх тварин.

Найстарші та наймолодші відставали.

Ізабель не хотіла ставати частиною цього безнадійного й беззахисного натовпу жінок, дітей і старих. Поки молоді чоловіки гинули за них на фронті, їхні родини тікали на південь чи захід. Та яка була гарантія, що там безпечніше? Війська Гітлера вже захопили Польщу, Бельгію та Чехословаччину.

Натовп поглинув їх.

Якась жінка наштовхнулась на Ізабель, пробурмотіла вибачення й рушила далі.

Ізабель ішла за батьком.

— Я можу бути корисною. Будь ласка. Я буду медсестрою чи водитиму карету швидкої. Я можу забинтовувати чи навіть зашивати рани.

Поряд із ними просигналив автомобіль.

Батько озирнувся, і вона побачила полегшення на його обличчі. Ізабель упізнала цей погляд: він означав, що тато позбувається її. Знову.

— Ось вони, — сказав він.

— Не відсилай мене, — просила вона. — Будь ласка.

Він повів її крізь натовп туди, де стояло запилене чорне авто. До даху були прив’язані старі брудні матраци, вудки та клітка з кроликом усередині. Багажник не зачинявся, бо в нього була напхана сила-силенна кошиків, валіз і ламп.

Мсьє Гамберт стискав кермо автівки абсолютно блідими, пухкими пальцями, наче машина була конем, який будь-якої миті міг утекти. Він був низеньким опасистим чоловічком, який цілими днями працював м’ясником у крамниці біля татового магазину. Його дружина Патриція була дебелою жінкою із типовою зовнішністю селянки. Вона палила цигарку й дивилась у вікно, наче не вірила в те, що діється навколо.

Пан Гамберт опустив скло й виглянув назовні.

— Привіт, Жульєне. Вона готова?

Батько кивнув:

— Вона готова. Дякую тобі, Едуарде.

Патриція нахилилась, аби теж перекинутися кількома словами з батьком крізь відчинене вікно.

— Ми їдемо лише до Орлеана. І вона має заплатити свою частку за пальне.

— Звичайно.

Ізабель не могла поїхати. Це було боягузтво. Це було неправильно.

— Тату…

— До зустрічі, — сказав він досить рішуче, аби нагадати, що вона не має вибору. Він кивнув у напрямку автомобіля, і дівчина попленталася до нього.

Вона відчинила задні дверцята й побачила трьох маленьких брудних дівчаток, які, тулячись одна до одної, їли крекери, пили з пляшечок і гралися ляльками. Найменше вона хотіла їхати з ними, але все-таки проштовхнулась усередину, вмостившись поруч із трьома незнайомими дітьми, які пахли сиром та ковбасою, і зачинила дверцята.

Обернувшись на сидінні, вона дивилась на батька крізь заднє скло. Її погляд був прикутий до його обличчя. Кутики його рота були трохи опущені донизу. Натовп сновигав навколо нього, наче вода, що омивала скелю. За кілька секунд вона вже бачила лише стіну з брудних незнайомців позаду машини.

Ізабель знову повернулась на сидінні обличчям уперед. Молода жінка за вікном дивилася просто на неї. Її очі були здичавілими, волосся нагадувало пташине гніздо, а до грудей вона притискала немовля. Авто рухалося повільно, а часом узагалі надовго зупинялося. Ізабель дивилась, як її нажахані й спантеличені земляки проходили повз. Час від часу хтось кидався на капот чи багажник, благаючи про щось. Вікна були зачинені попри те, що в салоні було неймовірно спекотно.

Спершу їй було сумно через від’їзд, а тоді в ній спалахнуло полум’я гніву. Воно було гарячіше за розпечене повітря в смердючій машині. Їй так набридло, що її мали за непотріб. Спочатку її покинув батько, а потім відштовхнула В’янн. Вона заплющила очі, аби сховати сльози, які їй несила було стримати. У темряві, що тхнула ковбасою, потом і димом, поряд із галасливими дітьми вона згадала, як її вперше відіслали геть.

Довга подорож потягом… Ізабель сиділа поруч із В’янн, яка лише плакала, шморгала носом і вдавала, що спить.

А потім мадам із гачкуватим носом та її слова: «Вони не завдаватимуть клопоту».

Хоч тоді їй було лише чотири, Ізабель думала, буцімто зрозуміла, що таке самотність. Однак вона помилялася. Упродовж трьох років, які вона провела в Le Jardin, у неї принаймні була сестра, хоч В’янн ніколи й не було поруч. Ізабель пам’ятала, як вона спостерігала за В’янн та її друзями з вікна на другому поверсі. Вона молилася, щоб про неї згадали й покликали до себе. Коли В’янн вийшла за Антуана та звільнила мадам Дюма (звичайно, це було несправжнє її ім'я), Ізабель повірила, що була частиною родини. Але недовго. Коли у В’янн стався викидень, з Ізабель попрощалися. За три тижні, о сьомій годині, вона вже була у своєму першому інтернаті. Тоді вона справді зрозуміла, що таке самотність.

— Агов! Ізабель! Ти взяла їжу? — спитала Патриція. Вона озирнулась і дивилась на дівчину.

— Ні.

— А вино?

— Я взяла