Крістін Ханна - Соловей

— Книги, — повторила Патриція з презирством і знов розвернулась обличчям уперед. — Це дуже знадобиться.

Ізабель визирнула у вікно. Що ще вона встигла зробити не так?

Минали години. Авто повільно рухалося на південь. Ізабель тішилася з того, що курява вкрила вікна й затуляла жахливу картину.

Люди. Скрізь. Перед ними, позаду, з боків. Натовп був настільки щільний, що машина просувалась на лічені метри. Здавалось, ніби вони їдуть через бджолиний рій, який на мить розділяється, а потім знову збирається докупи. Сонце нещадно пекло. Смердючий салон автомобіля перетворився на піч. Надворі спраглі жінки човгали в напрямку… чого? Ніхто не знав, що саме відбувалося позаду них і чи було безпечно попереду.

Машина смикнулась і різко зупинилася. Ізабель вдарилась об переднє сидіння.

— Лайно, — пробурмотів мсьє Гамберт.

— Мсьє Гамберт, — манірно застерегла Патриція. — Тут діти.

Літня жінка, проходячи повз них, наскочила на капот автомобіля.

— Усе, мадам Гамберт, — відповів він. — У нас скінчилося пальне.

Патриція стала схожа на рибу, яку викинуло на берег:

— Що?

— Ти ж знаєш, дорогою я зупинявся біля кожного стовпа. У нас немає пального і не буде.

— Але ж… що нам робити?

— Знайдемо, де зупинитися. Може, я переконаю брата нам допомогти, — аби нікого не зачепити, Гамберт обережно відчинив дверцята і вийшов на ґрунтову дорогу. — Дивіться, Етамп уже недалеко. Ми винаймемо кімнату, візьмемо щось поїсти, а ранок покаже.

Ізабель підскочила. Вона задрімала й точно щось пропустила. Невже вони збиралися просто кинути машину?

— Гадаєте, ми можемо дійти в Тур пішки?

Патриція знов озирнулася. Вона здавалась такою ж спустошеною, якою почувалася й Ізабель.

— Може, одна з твоїх книжок стане тобі в пригоді. Звісно ж, було дуже розумно взяти їх, а не хліб чи воду. Ходімо дівчата. Виходьте.

Ізабель потягнулася по валізу, яку прилаштувала під сидінням. Знадобилися певні зусилля, аби її витягти. З вигуком, сповненим рішучості, вона зрештою вивільнила її, відчинила дверцята машини й вийшла назовні.

Її одразу ж оточили люди, які штовхались та лаялися.

Хтось спробував вирвати валізу з її рук. Проте дівчина вчепилася в неї й не відпускала. Коли вона притисла свій багаж до тіла, повз неї пройшла жінка, яка ледве штовхала навантажений різним добром велосипед. Жінка поглянула на Ізабель. В її темних очах читалися безнадія та виснаженість.

Хтось знову наштовхнувся на Ізабель, і вона мало не впала. Лише щільність натовпу не дала їй гепнутись у пил та бруд. Збираючись відповісти на вибачення, вона раптом згадала про Гамбертів.

Пробираючись до іншого боку авто, дівчина покликала:

— Пане Гамберт!

Та відповіді не було. Лише нескінченне тупотіння ніг по дорозі.

Вона вигукувала ім’я Патриції, але її крик глушили сотні черевиків та шин, що з гулом рухалися вперед. Люди проштовхувалися повз неї. Якби вона зараз упала, вони затоптали б її на смерть.

Стискаючи гладеньку ручку валізи, Ізабель долучилася до натовпу, що рухався в напрямку містечка Етамп.

Кілька годин по тому стемніло, та вона все ще йшла. Ноги гуділи, пухирі завдавали болю з кожним кроком. Її супроводжував голод. Він ніби постійно штовхав її гострим ліктем, але що вона могла вдіяти? Дівчина зібрала речі, щоб зустрітися із сестрою, а не для нескінченної мандрівки. У неї був примірник «Мадам Боварі», книга під назвою «Віднесені вітром», яку читали всі, та трохи одягу. Жодної води чи їжі. Вона думала, що вся ця подорож триватиме лише кілька годин, і аж ніяк не очікувала, що муситиме йти в Карріву пішки.

Ізабель зупинилася на вершині невеликого пагорба. Місячне світло осявало тисячі людей, які оточували її. Тиснява і штовханина змусили її рухатися вперед. Сотні людей обрали цей схил для відпочинку. Жінки й діти розташувалися обабіч дороги, у полі, у ровах та ярах.

Ґрунтова дорога була всіяна зламаними машинами та різними речами — забутими, викинутими, розчавленими або ж надто важкими, щоб нести далі. У траві, під деревами чи вздовж канав, обійнявшись, спали жінки з дітьми.

Ізабель дісталась околиці Етампа. На дорозі, що вела до міста, юрмилися люди.

І вона знала.

В Етампі не буде, де зупинитися, не буде їжі. Біженці, які прибули сюди раніше за неї, змели з полиць усе їстівне, мов сарана. Вільних кімнат не буде. Гроші їй не допоможуть.

То що їй робити?

Іти на південний захід у напрямку Тура та Карріву. Що ж іще? Маленькою дівчинкою, повертаючись у Париж, вона вивчила карти цього регіону. Вона знала місцевість. Якби ж вона лише могла зараз думати.

Ізабель відділилася від натовпу, який прямував до залитих місячним світлом кам’яних будинків, і рушила через долину. Скрізь навколо неї в траві сиділи чи спали під ковдрами люди. Вона чула, як вони ворушаться і перешіптуються. Сотні людей. Тисячі. На іншому боці поля дівчина знайшла стежку, що вела на південь уздовж низького кам’яного муру. На мить вона зупинилась, аби заспокоїтись, а тоді рушила далі. Через кілька кілометрів стежка вивела її до лісу, зарослого високими, тонкими деревами.

Вона зайшла глибоко в хащі і намагалася не зважати на біль у пальці ноги, шлунку й на те, що в горлі пересохло від спраги. Раптом вона відчула запах диму.

І смаженого м’яса. Голод зробив її рішучою та нерозсудливою.

Дівчина побачила мерехтіння полум’я й рушила до нього. Останньої миті вона подумала про можливу небезпеку та спинилася. Під ногою хруснула гілочка.

— Ти можеш підійти, — сказав чоловічий голос. — Ти ходиш по лісу, наче слон.

Ізабель застигла на місці. Якою ж вона була дурною. Для самотньої дівчини тут могло бути небезпечно.

— Якби я хотів тебе вбити, ти була б уже мертва.

Це була правда. Він міг підійти до неї в темряві й перерізати горлянку. Однак вона не могла думати про щось інше, окрім ниття в порожньому шлунку та запаху смаженого м’яса.

— Мені можна довіряти.

Вона вдивлялася в темряву, намагаючись його розгледіти, але не могла:

— Ви сказали б так, навіть якби не можна було.

Він засміявся:

— Справді. А тепер іди сюди. У мене тут кролик на вогні.

Дівчина рушила до багаття. Під місячним світлом стовбури дерев навколо неї здавалися сріблястими. Вона рухалась неквапливо, готова негайно тікати в разі потреби. Біля останнього дерева між нею та вогнищем вона зупинилась.

Коло багаття, притулившись спиною до стовбура, сидів молодий чоловік. На вигляд він був лише на кілька років старший за Ізабель.

Через помаранчеве мерехтіння полум’я його було складно роздивитись. Він мав довге, густе й темне волосся, яке, здається, ніколи не бачило гребінця чи мила. Його латаний