Крістін Ханна - Соловей

одяг нагадав їй про біженців, які ще недавно сновигали Парижем, збирали пляшки та просили дрібняки. У нього був хворобливий вигляд людини, яка ніколи не знала, коли їстиме наступного разу.

Однак він пропонував їй харчі.

— Я сподіваюся, що ви джентльмен, — промовила вона з темряви.

Знову почувся сміх.

— Не сумніваюсь, що сподіваєшся.

Вона вийшла на світло.

— Сідай, — сказав він.

Вона всілася на траві навпроти нього. Він нахилився та передав їй пляшку вина. Дівчина пила так довго, що він аж засміявся, коли вона повернула йому пляшку і витерла вино з підборіддя.

— Яка гарненька п'яниця.

Вона не знала, як на це відповісти.

Він усміхнувся.

— Ґаетан Дюбуа. Друзі звуть мене Ґает.

— Ізабель Розіньйоль.

— А, соловейко.

Вона знизала плечима. Це спостереження не було оригінальним. Її прізвище означало «соловейко». Мама називала В'янн та Ізабель своїми соловейками, коли цілувала їх на ніч. Це був один з небагатьох спогадів Ізабель про неї.

— Чому ви покидаєте Париж? Чоловіки мають залишитись і битися.

— Ворота в’язниці відчинили. Мабуть, краще, щоб ми билися за Францію, а не сиділи за ґратами, коли прийдуть німці.

— Ви сиділи у в’язниці?

— Це тебе лякає?

— Ні. Просто це… несподівано.

— А боятися варто, — відповів він, відкинувши волосся з очей. — Утім, зі мною ти в безпеці. У мене на думці зовсім інше. Я збираюсь навідати матір та сестру, а потім долучитися до якогось полку та вбити стільки покидьків, скільки зможу.

— Щастить вам, — зітхнула вона. Чому чоловікам було так просто робити все, що заманеться, а жінкам так складно?

— Ходімо зі мною.

Ізабель вистачало розуму, щоб не довіряти йому.

— Ви так кажете тому, що я гарна, і ви думаєте, що зрештою, якщо я залишуся, то опинюся з вами в ліжку, — відповіла вона.

Хлопець прикипів до неї поглядом. Було чути шипіння, коли жир із дичини крапав на полум’я. Він зробив великий ковток вина і знову передав їй пляшку. На мить вони ледь торкнулися один одного руками.

— Я міг би оволодіти тобою просто зараз, якби хотів саме цього.

— Хіба що змусивши силою, — відповіла дівчина, не в змозі відвести погляду.

— Аж ніяк, — сказав він так, що по її шкірі пробігли мурашки, а дихати стало складно. — Але я не про це. Я пропоную тобі йти битися разом зі мною.

Ізабель відчула щось настільки нове, що не могла збагнути, що саме. Вона знала, що гарна. Для неї це був лише сухий факт. Люди завжди їй це казали. Вона бачила, з яким бажанням на неї дивилися чоловіки, роблячи компліменти її волоссю, зеленим очам, пухким губам і витріщаючись на її груди. Дівчата в школі не хотіли, щоб вона і близько підходила до хлопців, які їм подобалися. Вони називали її зарозумілою ще до того, як вона встигала сказати хоч слово.

Краса була ще одним приводом не сприймати її серйозно, не помічати її. Дівчина звикла до уваги іншого типу. Та й вона не була невинною, коли йшлося про пристрасть. Хіба її виключили зі школи Святого Франциска не через те, що вона цілувалася з хлопцем під час меси?

Однак це було нове відчуття.

Навіть у пітьмі він, без сумніву, міг бачити її красу, але дивився ніби крізь неї. Можливо, він був достатньо розумним, аби помітити, що вона може запропонувати світові більше, ніж гарненьке личко.

— Я можу робити щось важливе, — тихо сказала вона.

— Звісно, можеш. А я міг би навчити тебе користуватися зброєю.

— Я маю потрапити в Карріву й переконатися, що з моєю сестрою все гаразд. Її чоловік на фронті.

Він зосереджено глянув на неї крізь багаття.

— Ми навідаємося до твоєї сестри в Карріву та до моєї матері в Пуатьє, а потім вирушимо на війну.

Він говорив про це, наче про якусь пригоду. Так, ніби вони збиралися втекти та долучитися до цирку, дивитися на бородатих жінок і чоловіків, які ковтають мечі.

Саме на це вона чекала все своє життя.

— Непоганий план, — відповіла вона, не в змозі приховати усмішку.

Розділ 6

Наступного ранку Ізабель розбудили сонячні промені, які пробивалися крізь листя дерев над її головою.

Вона підвелась і поправила спідницю, яка задерлася вночі, оголивши її білі підв’язки й подерті панчохи.

— Не треба заради мене чепуритися.

Ізабель глянула ліворуч і побачила Ґаетана. Вона вперше могла добре його розгледіти. Він був високим і сухотілим, одягненим у жебрацьке лахміття. З-під зношеного кашкета дивилося загострене неголене обличчя. Він мав широкі брови, різко окреслене підборіддя та глибоко посаджені очі з довгими віями. Його погляд був гострий, наче кінчик його підборіддя; у ньому можна було чітко прочитати голод. Минулого вечора вона могла б подумати, що так він поглядає лише на неї. Але тепер вона розуміла, що так він дивиться на весь світ.

Він зовсім не лякав її. Ізабель не була схожою на В’янн, яку легко охоплював страх і тривога. Однак Ізабель не була дурною. Якщо вона збиралася подорожувати з цим чоловіком, то мусила з’ясувати деякі речі.

— Отже, — сказала вона. — В’язниця.

Він подивився на неї, піднявши чорну брову, ніби хотів спитати: «Уже боїшся?»

— Такі дівчата, як ти, нічого про це не знають. Я міг би сказати, що це наче бути Жаном Вальжаном,[1] і ти подумала б, що це романтично.

Таке вона чула постійно. Усе знову зводилося до її зовнішності. Звісно ж, гарненька білявка може бути лише вузьколобою та недалекою.

— Ви крали їжу, щоб прогодувати родину?

Він якось криво всміхнувся. Один кутик його рота здіймався вище за другий.

— Ні.

— Ви небезпечний?

— Це як подивитися. Як ти ставишся до комуністів?

— Отже, ви політичний в’язень.

— Щось таке. Однак, як я вже сказав, така гарненька дівчина, як ти, не може нічого знати про виживання.

— Вас здивує, скільки я знаю, Ґаетане. В’язниці бувають різні.

— Невже, красуне? І що ти в цьому тямиш?

— То що ви накоїли?

— Я взяв те, що мені не належить. Така відповідь тебе влаштує?

Крадій.

— І вас упіймали.

— Це очевидно.

— Це не все, що я хотіла почути, Ґаетане.

— Ґает, — сказав він тихо, підходячи до неї.

— Я ще не вирішила, чи ми друзі.

Він торкнувся її волосся, накручуючи пасма на свій брудний палець.

— Ми друзі. Не сумнівайся. А тепер ходімо.

Коли він простягнув їй руку, вона спершу завагалася, але все ж стиснула її. Вони вийшли з лісу на дорогу і знову злилися з натовпом, який поглинув їх, ніби взявши в кулак. Однією рукою Ізабель ухопилася за