Фред Варгас - Мерщій тікай і довго не вертайся

class="p1">Данґлар подумав про себе самого і поклав папірець в одну з поточних папок.

— А що було б, — вів далі він, — якби вся скеля складалася лише з м'якого вапняку? І якби вона була поліціянтом?

— Вона б зменшилася до розміру кульки, а тоді й зовсім зникла б — такий ось кінець.

— Оптимістичний прогноз.

— Та я не вірю в те, що такі скелі справді існують у природі. А серед лягавих — і поготів.

— Лишається сподіватися на це, — відповів Данґлар.

Молода жінка нерішуче стояла біля дверей комісаріату. Зрештою там же навіть не було написано «Комісаріат» — а тільки лаковані літери слів «Поліційна префектура — Кримінальний розшук» на блискучій дверній табличці. Єдиний вказівник. Перед жінкою височіла чорна стара будівля з масними шибками. Четверо робітників вовтузилися біля вікон і з диявольським гуркотом свердлили камінь, щоби поставити ґрати. Але Маріз вирішила, що хай то буде комісаріат чи кримінальний розшук — усе одно ж лягаві, а сюди йти значно ближче, ніж до авеню. Вона ступила крок до дверей, а тоді знову спинилася. Поль попереджав, що всі лягаві візьмуть її на кпини. Та вона хвилювалася, особливо через дітей. І що їй важить зайти? П'ять хвилин? Час, потрібний на те, щоб усе розповісти й піти геть?

— Усі лягаві візьмуть тебе на кпини, моя бідна Маріз. Якщо ти цього хочеш — уперед.

З воріт вийшов якийсь чоловік, пройшов повз Маріз, а тоді повернувся до неї. Вона посмикувала ремінець сумки.

— Щось не так? — запитав він.

То був чорнявий коротун, убраний сяк-так, навіть не підстрижений. Рукави чорної куртки задерлися аж до голих передпліч. І, напевно, йому, так само, як і їй, було складно розповідати. Та він уже закінчив.

— Вони привітні? Ну там, усередині... — запитала Маріз.

Чорнявий тип знизав плечима.

— На кого потрапите.

— А вони уважно слухають? — уточнила Маріз.

— Залежно від того, що ви розповідаєте.

— Мій племінник гадає, що вони кепкуватимуть з мене.

Чоловік, схиливши голову набік, уважно поглянув на неї.

— А про що йде мова?

— Про мій будинок. Минулої ночі. Я нервуюся через дітей. Якщо той божевільний приходив минулого вечора, то хто сказав, що він не прийде знову? Як гадаєте?

У Маріз трішки почервонів лоб, і вона кусала губи.

— Тут, — м'яко сказав чоловік, указуючи на брудну будівлю, — кримінальний розшук. Це для розслідування вбивств, розумієте? Тобто коли когось убивають.

— Ox! — стривожено вигукнула Маріз.

— Сходіть до комісаріату на авеню. Опівдні там спокійніше, і вони знайдуть час вислухати вас.

— О ні, — відказала Маріз, хитаючи головою. — О другій я вже маю бути на роботі, шеф не терпить спізнень. А вони не можуть просто передати їм, ну, тим колегам з авеню? Тобто вони хіба не одна команда, всі ці поліціянти?

— Не зовсім, — відповів чоловік. — А що сталося? Пограбування?

— О ні.

— Насильство?

— О ні.

— То розкажіть, так буде простіше. Зможемо вас зорієнтувати.

— Звісно, — відповіла Маріз, починаючи панікувати.

Тип, спершись на капот машини, терпляче чекав, доки Маріз зосередиться.

— Це чорні малюнки, — пояснила вона. — Тринадцять чорних малюнків на кожних дверях будинку. Вони лякають мене. Я завжди сама з дітьми, розумієте...

— Картини?

— О ні. Четвірки. Цифри «4». Великі чорні четвірки, намальовані на старовинний лад. Мені цікаво, чи це не банда якась часом. Може, поліціянти щось знають про це, може, зможуть зрозуміти. А може, й ні. Поль сказав, якщо я хочу, аби мене брали на кпини, то можу йти.

Тип випрямився й поклав їй руку на плече.

— Ходімо, — сказав він. — Ми все запишемо й не буде чого боятися.

— Але, — відказала Маріз, — може, краще знайти лягавого?

Чоловік глянув на неї трохи здивовано.

— Я і є лягавий. Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ.

— Ой, — збентежено вигукнула Маріз. Пробачте.

— Усе гаразд. А за кого ви мене прийняли?

— Я навіть не посмію сказати вам.

Адамберґ повів її в приміщення кримінального розшуку.

— Вам допомогти, комісаре? — поцікавився серед проходу лейтенант з колами під очима, що якраз збирався обідати.

Адамберґ м'яко спрямував жінку до свого кабінету й подивився на чоловіка, намагаючись ідентифікувати його. Він ще не вивчив усіх працівників свого відділку, тому згадувати імена було надзвичайно складно. Члени команди швидко помітили це, тому представлялися щоразу, коли заводили з ним розмову. Адамберґ не знав, чи роблять вони це, щоб поглузувати чи щоб щиро допомогти, але й недуже цим переймався.

— Лейтенант Ноель, — сказав чоловік. — Вам допомогти?

— Молода жінка знервована, ось і все. Хтось зіграв поганий жарт у її будинку, а може, то звичайнісіньке графіті. Їй треба лише трішки підтримки.

— Але ж тут не соціальна служба, — відповів Ноель, одним ривком застібнувши куртку.

— Чому б і ні, лейтенанте...

— Ноель, — закінчив за нього чоловік.

— Ноель, — повторив за ним комісар, намагаючись запам'ятати обличчя.

Квадратна голова, біла шкіра, біляве волосся їжаком і вуха стирчать — Ноель. Утома, пиха, можливо, жорстокість — Ноель. Вуха, жорстокість — Ноель.

— Договоримо пізніше, лейтенанте Ноель, — мовив Адамберґ. — Вона поспішає.

— Якщо треба втішити мадам, — утрутився незнайомий Адамберґу бригадир, — з радістю допоможу. Мій прилад при мені, — посміхнувся він, поклавши руки на пасок штанів.

Адамберґ повільно повернувся.

— Бригадир Фавр, — представився чоловік.

— Зараз, — промовив Адамберґ спокійним голосом, — ви зробите декілька відкриттів, які вас здивують, бригадире Фавр. Жінка — це не кулька з діркою посередині, і якщо ця новина вас надто шокувала, наважтеся дізнатися про це трішки більше. Нижче ви знайдете ноги і стопи, а вище — груди і голову. Спробуйте подумати про це, Фавре, якщо, звісно, маєте чим.

Адамберґ рушив до свого кабінету, щосили намагаючись запам'ятати обличчя бригадира. Повні щоки, великий ніс, густі брови, дурна голова — Фавр. Ніс, брови, жінки — Фавр.

— Розкажіть мені, — сказав він, спершись об стіну свого кабінету і дивлячись на жінку, що сіла на краєчку стільця. — У вас є діти, ви самотня, а де ви мешкаєте?

Щоб заспокоїти Маріз, Адамберґ надряпав у блокноті її ім'я та адресу.

— Ці четвірки намальовано на дверях, правильно? За одну ніч?

— Так.