Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

Вирішивши, що достатньо вже напоумила свою вихованку, Камілла відчинила двері, відвела мене в ліжко своєї сестри й лягла разом з нами. Що ж можу я сказати про ту нещасну ніч? Я досяг вершин гріха й насолод. Боровся зі сном і з природою, щоб якнайбільше продовжити пекельні розваги. Врешті-решт я заснув, а вранці прокинувся під шибеницею братів Зото, чиї трупи лежали обабіч мене.

Тут пустельник перервав безумця й сказав, звертаючись до мене:

— То що ж, сину мій, що ти про це думаєш? Гадаю, тобі було б дуже не по собі, якби ти опинився між двома повішениками.

— Ти ображаєш мене, отче, — відповів я, — дворянин нічого не повинен боятися, особливо якщо він має честь бути капітаном валлонської гвардії.

— І все ж, сину мій, — перервав мене пустельник, — чи доводилось тобі чути, щоб із кимось колись трапилась подібна пригода?

Я на хвильку замислився, після чого відповів:

— Якщо така пригода трапилася з сеньйором Пачеко, то легко могла трапитися і з іншими. Я зможу судити краще, якщо ти зволиш наказати йому продовжувати.

Пустельник обернувся до безумця й промовив:

— Пачеко! Пачеко! Іменем твого Спасителя наказую тобі продовжувати.

Пачеко страшенно заревів і почав розповідати далі:

— Напівмертвий, тікав я з-під шибениці. Брів, сам не знаючи, куди, нарешті зустрів подорожніх, які зжалилися наді мною і відвели до Вента-Кемади. Там я застав корчмаря й своїх слуг, які дуже за мене непокоїлися. Я запитав їх, чи мій батько й справді провів ніч у сусідньому селі. Вони відповіли, що досі ніхто ще з моєї родини не приїхав.

Я не міг довше витримати у Вента-Кемаді й повернувся до Андухара. Приїхав я вже після заходу сонця; корчма була повна людей, тож постелили мені в кухні. Я ліг, але марно намагався заснути: жахи попередньої ночі весь час стояли в мене перед очима. На кухонній печі я поставив запалену свічку, але та раптом погасла, і я відчув, як від смертельного дрожу в мене стигне кров у жилах. Щось почало стягати з мене ковдру, і незабаром я почув тихий голос, що промовив такі слова:

— Це я, Камілла, твоя мачуха, тремчу тут від холоду. Пачеко, дорогий, зроби мені місце під ковдрою.

Її тут же перебив другий голос:

— Це я, Інезілья, дозволь мені лягти до твого ліжка. Мені також холодно.

І тут я відчув, як холодна рука гладить мене під підборіддям. Я зібрав усі сили й закричав:

— Геть від мене, дияволе!

На що обидва голоси знову тихо відповіли:

— Як це? Ти женеш нас? Хіба ти не наш чоловік? Нам холодно, розпалимо трохи в коминку.

І справді, незабаром легенький пломінчик зайнявся в кухонній печі. Коли стало трошки світліше, я розплющив очі й побачив уже не Каміллу з Інезільєю, а двох братів Зото, які висіли в комині.

Від цього страшного видовища я мало не збожеволів; вискочив з ліжка, вистрибнув через вікно й почав тікати в поле. Якийсь час я гадав, що щасливо втік від усіх тих жахів, але, озирнувшись, помітив, що повішеники женуться за мною. Я мчав чимраз швидше й невдовзі залишив упирів далеко за собою. Але радість моя тривала недовго. Огидні істоти покотилися колом на руках і ногах і в одну мить наздогнали мене. Я ще пробував тікати, але врешті забракло мені сил.

Тоді я відчув, що один з повішеників хапає мене за щиколотку лівої ноги, я хотів її вирвати в нього, але другий тут же заступив мені дорогу. Він затримався, витріщив на мене жахливі очі і вивалив язик, червоний, як залізо, вийняте з вогню. Я благав про милосердя — марно. Однією рукою він схопив мене за горло, а другою вирвав якраз оце око, яке й досі не може загоїтись. На місце ока він всунув свій розжарений язик і став лизати мені мозок так, що я ревів від болю.

Тим часом другий повішеник, який схопив мене за ліву ногу, пустив у хід пазурі. Спершу він став лоскотати мені стопу ноги, за яку мене тримав, а потім пекельна потвора здерла з неї шкіру, повитягала всі нерви, очистила від крові й почала перебирати по них пальцями, як на музичному інструменті. Бачачи, однак, що вони зовсім не видають приємних для нього звуків, він запустив пазурі мені під коліно, підчепив пазурами жили й став їх підкручувати, зовсім так, наче настроював арфу. Нарешті він став грати на моїй нозі, з якої зробив щось на кшталт бандури. Я чув його диявольський сміх, а пекельне виття супроводжувало мої жахливі крики. Вуха мені роздирав скрегіт зубів тих клятих: мені здавалося, що вони перемелюють в зубах усі фібри мого тіла; врешті-решт я втратив свідомість.

Вранці пастухи знайшли мене на полі й принесли в цю келію. Я висповідався в своїх гріхах і біля стоп вівтаря знайшов певне полегшення в моїх стражданнях.

Після цих слів безумець страшенно заревів і замовк. І одразу заговорив пустельник:

— Тепер ти бачиш, юначе, силу диявола, молися ж і плач. Але вже пізно, час нам розлучитися. Я не пропоную тобі для ночівлі своєї комірчини, бо крики Пачеко не дали б тобі заснути. Іди лягай у каплиці, там під захистом хреста ти знайдеш допомогу проти нечистої сили.

Я відповів пустельникові, що спатиму там, де він схоче. Ми віднесли в каплицю невеличке розкладне ліжко, і пустельник пішов, побажавши мені доброї ночі.

Залишившись на самоті, я почав пригадувати оповідання Пачеко. Справді-бо, в певних відношеннях воно нагадувало мої власні пригоди, і я якраз замислився над цим, коли вдарила північ. Не знаю, чи то пустельник дзвонив, чи то був диявольський знак. А тоді я почув, що хтось шкребеться в двері. Я підійшов і запитав:

— Хто там?

Мені відповів тихий голос:

— Нам холодно — відчини, це ми — твої дві коханки.

— Аякже, кляті повішеники, — закричав я, — забирайтеся геть до ваших шибениць! Не заважайте мені спати!

На це знову озвався тихий голос:

— Ти насміхаєшся з нас, бо сидиш у каплиці, але вийди-но до нас надвір.

— Та хоч зараз! — швидко відповів я. Схопив шпагу й хотів вийти, але що ж, коли двері виявилися замкненими. Я сказав про це упирям, які нічого не відповіли. Потім я ліг і спав аж до білого дня.

День третій

Розбудив мене голос пустельника, який, схоже, несказанно тішився, що бачить мене здоровим і веселим. Він обійняв мене зі сльозами на очах і сказав: