Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

«Рукопис, знайдений у Сараґосі» — один з найхимерніших романів світової літератури, справжній шедевр, який підштовхує до щораз нових прочитань та інтерпретацій. За своєю структурою він нагадує китайську шкатулку, відкриваючи яку, ми в найнесподіваніших місцях виявляємо нові, менші шкатулки, а в них — знову нові, і так мало не до безконечності. За багатством змісту йому важко знайти аналоги в світовій літературі. Це захоплююче читання найвищого ґатунку, яке дарує читачам багато інтелектуальних насолод і безліч емоцій у пошуку ключів до таємниць і розв’язання несамовитих загадок. Роман цей можна читати як філософський твір, як містичний роман, як роман жахів, як гру з літературними традиціями, згідно з засадами літератури Просвітництва чи згідно з засадами карт таро. Знайдемо тут і фантастичні мотиви і елементи пригодницького та шахрайського романів, екскурси в теологію, філософію, геометрію і т. д. Сицилійські бандити, пірати, контрабандисти, монахи, рицарі, вчені, купці, жебраки, арабські шейхи, дипломати, солдати, єгипетські жерці, кабалісти, підвладні їм духи, перевертні, нарешті сам диявол стають героями численних розповідей, відчутно приправлених еротикою. Отож, відкрийте для себе химерний, фантастичний, барвистий світ роману Яна Потоцького.

Ян Потоцький

Рукопис, знайдений у Сараґосі

Передмова

Як офіцер французьких військ я брав участь в облозі Сараґоси. Через кілька днів після того, як місто було здобуте, заблукавши в досить віддаленій дільниці, я звернув увагу на невеличкий, гарного вигляду будиночок, якого, як мені спершу здалося, французи ще не встигли пограбувати.

Спонукуваний цікавістю, я підійшов і постукав у двері. Вони виявилися незамкненими, я легенько штовхнув їх і увійшов усередину. Гукав, шукав — і не знайшов нікого. У мене склалося враження, що з приміщення винесені всі цінні речі; на столах і в шафах залишилися тільки якісь дрібнички. Лишень на підлозі, в кутку, я помітив кілька списаних зошитів. Я переглянув їх. Це був іспанський рукопис, і хоч я дуже слабо знав ту мову, але зумів зрозуміти, що знайшов щось цікаве: рукопис містив історії про кабалістів, розбійників і упирів. Читання незвичайних оповідей видалося мені дуже доречним, щоб відволікти думки від труднощів військового походу. Вирішивши, що рукопис назавжди втратив законного господаря, я, не вагаючись, забрав його з собою.

По якімсь часі ми були вимушені покинути Сараґосу. На своє нещастя, я опинився здалеку від головних військ і разом зі своїм підрозділом потрапив до рук ворога. Я вже гадав, що прийшла моя остання година. Коли ми дісталися туди, куди нас вели, іспанці почали забирати в нас наші речі. Я попросив дозволу залишити у себе лиш один предмет, який, зрештою, не міг становити для них ніякої цінності, а саме — знайдений рукопис. Спочатку вони ніяк не хотіли погодитись, а тоді звернулися за порадою до капітана. Той, поглянувши на зошити, особисто подякував мені за врятування праці, яка була для нього дуже важливою, рукопис-бо містив історію одного з його предків. Я розповів йому, яким чином став власником цінних зошитів. Іспанець забрав мене до себе на квартиру, добре до мене ставився і затримав у себе на довший час. Я умовив його перекласти рукопис французькою мовою і добросовісно записував за ним його слова.

День перший

Граф Олівадес ще не почав заселяти Сьєрра-Морену. У цих високих горах, які відділяють Андалузію від Манчі, жили тоді контрабандисти, розбійники й трохи циган, про яких розповідали, що вони пожирають тіла вбитих мандрівників. Звідси навіть пішло іспанське прислів’я: «Las gitanas de Sierra Morena quieren carne de hombres»[1]. Мало того. Подорожніх, які відважувалися заглибитись у ці дикі околиці, переслідували, як казали, тисячі жахів, від вигляду яких тремтіла найстійкіша відвага. Вони чули жалісні голоси, що змішувались із гуркотом річок, серед завивань бурі підманювали їх мандрівні вогники, а невидимі руки штовхали в бездонні прірви.

Щоправда, часом можна було знайти на тій страшній дорозі якусь венту, тобто самотню корчму, але духи, ще більш диявольські, ніж самі корчмарі, примусили тих останніх поступитися їм місцем і перебратися в краї, де тільки голос совісті порушував їхній спокій, а вибираючи з двох зол менше, корчмарі воліли мати справу з цим другим. Корчмар з Андухара присягався святим Яковом Компостельським, що в цих розповідях немає нічого брехливого; додав навіть, що солдати святої Германдади завжди уникають поїздок у гори Сьєрра-Морени, а подорожні їдуть на Хаен чи Естремадуру.

Я йому на те відповів, що такий вибір може припасти до смаку звичайним подорожнім, але якщо король дон Філіп V волів дарувати мені звання капітана валлонської гвардії, то закони честі наказують мені вирушити в Мадрид найкоротшою дорогою, навіть якщо вона є водночас найнебезпечнішою.

— Молодий пане, — відповів корчмар. — Дозвольте мені звернути увагу вашої милості, що якщо король нагородив вас званням капітана ще до того, як найлегший пушок виявив таку саму честь підборіддю вашої милості, то передовсім було б слушно дати докази розважливості, тим більш, що коли вже злі духи вчепляться такого місця…

Він би ще багато чого мені наплів, але я стиснув коня острогами й зупинився лише тоді, коли вважав, що мене вже не доженуть його слова. Тоді я озирнувся й побачив, як він вимахує руками, показуючи мені дорогу на Естремадуру. Мій слуга Лопес і погонич мулів Москіто співчутливо поглядали на мене, немов підтверджуючи перестороги корчмаря. Я вдавав, ніби нічого не розумію, і заглибився в хащі — туди, де пізніше постало селище Ла-Карлота.

На місці, де сьогодні стоїть поштовий будинок, було тоді пристановище, яке добре знали погоничі мулів і називали його Лос-Алькорнокес, тобто Коркові Дуби, бо два гарних дерева цього виду ховали в своїй тіні щедре джерело, облицьоване білим мармуром. Це була єдина вода і єдина тінь, які можна було зустріти від Андухара аж до корчми Вента-Кемада, великої і зручної, хоча й поставленої серед пустелі. Власне кажучи, це був старий мавританський замок, який маркіз Пенья Кемада наказав довести до ладу, і відтоді називали його Вента-Кемада. Пізніше маркіз винайняв його одному городянину з Мурсії, який влаштував тут найбільш показну на всьому тракті корчму. Тож подорожні виїздили вранці з Андухара, з’їдали в Лос-Алькорнокес запаси, які забрали з собою, і вирушали на ночівлю до Вента-Кемади. Там вони часто проводили наступний день, щоб підготуватися до переїзду через гори й поповнити запаси харчів.

Таким був план і моєї подорожі.

Але якраз тоді, коли ми наближалися до Коркових Дубів, а я нагадував Лопесу, що добре би перекусити, я помітив, що Москіто кудись зник разом із мулом, на якому були всі наші запаси. Лопес відповів, що погонич дещо відстав від нас, аби поправити щось у в’юках. Ми чекали на нього, проїхали трошки вперед, тоді знову затрималися, кричали, гукали, повернулися назад тією ж дорогою, аби розшукати його — усе марно.

Москіто зник, забравши з собою найдорожчі наші надії — тобто наш обід. Я сам один їхав натщесерце, бо Лопес увесь час під’їдав сир з Тобосо, який узяв із собою в дорогу, а проте зовсім не був веселіший від мене й бурчав під носом, що корчмар з Андухара мав рацію