Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 5

Повернувшись до прокуреного кабінета Петра Петровича після безплідних пошуків біля злощасної верби, вони обоє відчували важкість у повітрі. Втома змішалася з фрустрацією. Зовнішній світ, з його чіткими правилами та поясненнями, здавався неймовірно далеким. Тут, у Заліссі, правила були інші, а пояснень не було зовсім.

Кабінет дільничного зустрів їх задушливим запахом цигарок, старих паперів та якоїсь невизначеної затхлості, що, здавалося, проникла сюди прямо з Лісу. На стіні все ще висіла вицвіла карта, зелена пляма якої тепер виглядала не просто плямою, а пащею, готовою проковтнути все, що наблизиться надто близько.

Петро Петрович важко опустився на своє скрипуче крісло. Майор Громов, попри втому, тримався зібраніше. Він обвів поглядом кімнату, ніби шукаючи підказки серед цього хаосу, але знайшов лише підтвердження того, що він далеко від звичного йому світу.

– Отже, Петре Петровичу, – почав Громов, дістаючи свій блокнот. 

Його голос був рівним, професійним, намагаючись привнести хоч якусь структуру в цей сюрреалістичний день. 

– Ми маємо три зникнення. Василь, Галина, Микола. Різні вік, стать, спосіб життя. Об'єднує їх лише одне – усі зникли поблизу лісу, і жодного сліду.

Він зробив паузу, дивлячись на дільничного. 

– За моєю практикою, коли немає очевидного мотиву, конфлікту чи втечі, а зникнення повторюються з якоюсь періодичністю і без слідів… перша версія, яку ми мусимо розглянути, – це дії серійного злочинця. Маніяка.

Петро Петрович ледь помітно скривився, ніби від кислого. Він потер долонею обличчя. 

– Маніяка? Тут? У Заліссі?

У його голосі прозвучав не лише сумнів, а й якесь дивне несприйняття самої ідеї. Ніби Залісся було занадто маленьким і… неправильним місцем для таких великих, столичних жахів.

– Так, Петре Петровичу, – наполягав Громов. Він розкрив блокнот. 

– Профілі серійних вбивць дуже різні. Хтось обирає певний тип жертви, хтось діє хаотично. Мотив може бути сексуальним, садистським, символічним. Вони можуть бути місцевими, жити серед вас, або приїжджати, полювати і зникати.

– Майор, – дільничий зітхнув, – Я тут тридцять років. Я знаю кожного п'яничку біля магазину, кожну бабцю, що пліткує біля криниці, кожного мисливця, що ходить у ліс. Я знаю, хто кому не подає руки, хто вкрав мішок картоплі минулої осені, а хто просто… дивний. Він знизив голос. 

– Але маніяка? Людину, яка ховається, вистежує, вбиває без причини і ховає тіла так, що їх не знайти… Таких тут не було. Ніколи.

Громов підняв брову. 

– Але ж люди зникають. Хтось це робить.

– Хтось… чи щось, – пробурмотів Петро Петрович собі під ніс, але досить голосно, щоб майор почув.

– Давайте не будемо про ‘щось’, – рішуче перебив Громов. – Я опер. Я працюю з фактами. Людина зникає – її забирає інша людина, або вона гине від нещасного випадку, або йде сама. Четвертого не дано.

– Нещасний випадок? Тричі за місяць? І жодного тіла? Ні, майоре, – Петро Петрович похитав головою. – Василь знав ліс як свої п'ять пальців. Міг перебрати, це так. Але не загубитися. Галина молода, здорова, на велосипеді. Що з нею могло статися? А Микола? Йшов по хмиз, біля самої околиці. Він обережний. Не ходив далеко.

Він запалив цигарку, дивлячись на дим, що тонкою цівкою підіймався до стелі. 

– І головне – сліди. Чи вірніше, їх відсутність. Жодного сліду боротьби. Жодної кинутої речі (окрім Галининої сумки біля велосипеда, але її не чіпали!). Жодного відбитка. Ніби їх… забрали. Чисто. Акуратненько так.

– Серійний злочинець може бути обережним. Він може використовувати засоби, щоб не лишати слідів, – заперечив Громов. – Спеціальне взуття, рукавички… Він може ховати тіла в таких місцях, де їх ніколи не знайдуть. Наприклад, у болотах, старих криницях…

– Болота тут є, – погодився Петро Петрович. – Але не такі великі, щоб сховати трьох людей без сліду. Криниць закинутих теж небагато. І знову ж таки, хто їх потягне туди? Без боротьби?

– Можливо, він використовує якусь хитрість? Обманює жертв? – висунув версію Громов. – Присипляє? Вводить в оману? Маніяки часто мають хист до маніпуляцій.

– Кого тут обманеш? – хмикнув дільничний. – Тут чужого за версту бачать. А Василь? Він як напився, його важко було навіть додому затягнути, не те що обманути. Галина? Тиха жінка, але не дурна. Микола? Здоровий мужик, не повірив би першому-ліпшому.

Петро Петрович відкинувся на спинку стільця. Скрип був схожий на стогін. 

– Ні, майоре. Не вписується ваш маніяк. От не вписується. Як інородне тіло тут. У нас тут свої… особливості.

– Особливості? Ви про легенди? Про Лісовика? – у голосі Громова прозвучала та ж іронія, що й раніше, хоч і приглушена втомою.

– І про них теж, – незворушно відповів дільничний. – Люди вірять. Бо коли немає пояснення, чіпляються за те, що є. А є Ліс. Він тут завжди був. І він… інший, ніж у ваших містах.

Він подивився у вікно, за яким виднілася щільна зелена стіна. 

– Він дихає іноді. Важко так. Тиск відчувається. Особливо зараз.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍