Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Громов мовчав, спостерігаючи за ним. Він бачив, що це не просто сільські забобони. Це глибоко вкорінене відчуття чогось незрозумілого, що виходить за рамки повсякденного досвіду. І дільничний, людина, яка здавалася такою прагматичною, теж був охоплений цим відчуттям.

– Гаразд, відкладемо версію маніяка на хвилинку, – сказав Громов. Він намагався повернути розмову у звичне русло логіки. – Які ще можуть бути варіанти? Конфлікти? Борги? Може, хтось із них мав ворогів?

– Я ж кажу, майоре, – Петро Петрович знову зітхнув. – Я знаю тут усіх. Дрібні сварки є, звісно. Через межу, через курей, через косовицю. Але щоб аж до вбивства? І зникнення без сліду? Ні. Не було такого.

– А борги? Може, хтось із них заборгував комусь велику суму? – не здавався Громов. – Кримінал? Наркотики? Хоча тут, здається, не той профіль.

– Наркотики? У Заліссі? – дільничний навіть посміхнувся. Сухо, втомлено. – У нас тут головний наркотик – самогон. І то, Василь уже не міг собі його дозволити в таких кількостях, як раніше. Борги? Ну, може, хтось винен десятку сусідці за молоко. Але не ті борги, за які вбивають. Тут немає великих грошей, майоре. Немає бізнесу, немає криміналу у вашому розумінні.

– А секрети? Ви казали, у кожного є секрети, – пригадав Громов. – Можливо, один із цих секретів виявився смертельним?

– Секрети є, так, – погодився Петро Петрович. – Але знову ж таки… Вони маленькі. Побутові. Хтось коханку має у сусідньому селі. Хтось ховає пенсію від дітей. Хтось краде дрова з лісу, хоча це тут майже норма.

Він подивився прямо на Громова. У його очах була важка суміш втоми і правди. 

– Але такі секрети не змушують людей зникати без сліду. І не змушують Ліс мовчати так, як він мовчить зараз.

– Ліс мовчить? – Громов відчув легкий холодок, попри задушливе повітря кабінету.

– Так, – кивнув дільничий. – Він завжди шумів. Навіть у тиху погоду. Листя шелестить, гілки скриплять, птахи співають, звірі бігають. Життя вирує. А зараз… Він тихий. Напружено тихий. Ніби прислухається. Чи чекає.

Він перехилився через стіл, ніби ділився таємницею. 

– Або ж він сам і є причина. Не Лісовик, майоре. Не дух з казок. А сам Ліс. Його глибина. Його давність. Його… щось.

– Щось? – повторив Громов. Це «щось» дратувало його аналітичний мозок. Воно не вписувалося у жодну схему, яку він знав.

– Я не знаю, як це назвати, – Петро Петрович розвів руками. – Може, там, у глибині, є щось… живіше. Щось, що не любить, коли люди сунуть носа. Щось, що захищає себе.

– Ви про диких тварин? Ведмедів? Вовків? – спробував зачепитися за щось матеріальне Громов. – Можливо, на одного з них напав звір, а інші пішли шукати і теж стали жертвами?

– Ведмеді? Вовки? Тут їх майже немає, майоре. Не той ліс. Занадто близько до людей живуть. І навіть якщо б напав звір, були б сліди! Кров! Клапті одягу! Хоч щось! А нема нічого!

Він знову похитав головою, цього разу з більшою силою. 

– Ні. Не звір. Нещасний випадок – ні. Втеча – ні. Борги – ні. Кримінал – ні. Маніяк… теж ні.

Петро Петрович піднявся, підійшов до вікна. Дивився на зелену стіну Лісу. – Ваш маніяк… Він би залишив слід. Нехай маленький, нехай важко знайти, але залишив би. Бо він людина. А це… – Він махнув рукою у бік Лісу. – Це не виглядає як справа рук людини. Принаймні, людини, яку я знаю.

– Ви кажете, що це не людина? – уточнив Громов, намагаючись зрозуміти, наскільки далеко зайшли думки дільничного. – Ви вірите у надприродне, Петре Петровичу?

Дільничний повернувся, його обличчя було серйозним, без тіні сарказму. – Я вірю в те, що бачу. А бачу я, що люди зникають у повітрі. І бачу, як Ліс змінюється. І бачу, як змінюються люди навколо мене. Вони злякані не просто вбивцею. Вони злякані чимось… древнім. Чимось, що не можна зловити, не можна зрозуміти.

Він зробив крок до столу, сперся на нього руками. 

– Майоре, ви з міста. Ви звикли до правил, до логіки. Тут інше. Тут є речі, які не поясниш у ваших протоколах. Тут є Ліс. І він, схоже, вирішив, що з нього досить.

Громов відчув, як у його професійну, впорядковану картину світу вривається хаос. Він приїхав шукати злочинця, можливо, серійного. А потрапив у місце, де місцевий дільничний, схоже, схиляється до версії про… ну, не Лісовика напряму, але щось таке ж невловиме і незрозуміле.

– Навіть якщо припустити… щось незвичне, – обережно підбирав слова Громов, – ми маємо діяти за процедурою. Опитати всіх, хто бачив зниклих востаннє. Зібрати якомога більше інформації про їхнє життя, зв'язки. Можливо, хтось щось бачив, але боїться сказати. Через страх перед… цим ‘щось’ чи перед кимось конкретним.

– Опитати? – Петро Петрович похитав головою. – Я їх усіх опитував. Вони мовчать. Бояться. Не мене бояться, майоре. Бояться Лісу. І бояться, що якщо скажуть щось не те, стануть наступними.

– Але ж хтось мусить знати більше! – наполягав Громов. Його голос став трохи голоснішим, у ньому з'явилося роздратування. Це «щось» і відсутність будь-яких зачіпок виводили його з рівноваги.

– Можливо, – погодився дільничний, але без ентузіазму. – Але вони вам не скажуть. Ви чужий. Вони вам не довіряють. Вони навіть мені зараз не повністю довіряють. Бо я не можу їх захистити від цього.