Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

– Ну... це стара історія. Про лісничого Івана. Ще за радянських часів було. Він був хороший лісничий, ліс любив. Але одного разу пішов обходити ділянку і не повернувся. Шукали його всім селом, тиждень шукали. Не знайшли. Ні тіла, ні речей. Нічого. Як Василь. Тільки давно це було. І тоді списали на... ну, дикий звір, чи може, просто загубився і замерз десь дуже далеко. Ліс тоді був ще більш дикий. 

Він подивився на Громова. 

– Але тепер... коли люди зникають один за одним... люди згадали. Кажуть, Іван не зник, а його Ліс забрав. І тепер він повернувся... чи Ліс сам почав забирати. За гріхи наші.

Громов слухав уважно. Легенда як джерело інформації – це щось нове в його практиці. Але він був професіоналом. Навіть у найбезглуздіших історіях іноді є зерно правди, яка захована за шаром вигадки.

– За які гріхи, Петре Петровичу?

– Хто знає, – зітхнув дільничний. – Може, за те, що ліс ріжуть незаконно. Може, за те, що один на одного злі тримають. Може, просто... За те, що ми тут живемо. Біля нього. 

Він кивнув у бік Лісу.

Вони посиділи трохи мовчки. Мовчання не було напруженим, як учора. Воно було... спільним. Мовчанням двох людей, що опинилися перед чимось незрозумілим.

– Ви знаєте всіх у місті? – запитав Громов.

– Кожного, – відповів Петро Петрович. – Хто дихає, хто де живе, хто що думає. Ну, майже. Секрети у кожного є, як я казав. Маленькі. Великих, щоб аж до зникнення... не знаю. Але може, я просто не бачив?

– Ми спробуємо побачити разом, – сказав Громов. – Ваші знання про людей, мої... методи. Може, щось і вийде.

Петро Петрович подивився на нього, і в його очах з'явилося щось схоже на... надію? Маленьку, крихку.

–  Може й так, майоре. Може й так. 

Він підвівся. 

Підемо тоді до Миколиної хати. Поговоримо з дружиною ще раз. Хоч вона вже все сказала, що знає".

Вони пішли до машини. Петро Петрович сів на пасажирське сидіння. Це був ще один маленький жест довіри – сісти в машину до чужинця, яку він спочатку критикував.

По дорозі Петро Петрович розповідав про Миколу. Не як про жертву, а як про людину. Як той майстерно лагодив дахи, як любив рибалку. Ці дрібні деталі оживляли образ зниклого, робили його реальним, а не просто цифрою у списку.

– Він був хороший мужик, – підсумував Петро Петрович. – Спокійний. Не віриться, що його нема.

Громов слухав. Відзначав про себе, що дільничний не такий вже й цинічний, як здавалося спочатку. За грубістю ховається справжня, хоч і стомлена, людяність і прив'язаність до цих місць та їхніх людей.

Вони під'їхали до хати Миколи. Звідти повільно вийшла жінка – змарніла, з червоними від сліз очима. Дружина.

– Петровичу... ви знову? – її голос був тихий, майже нечутний. Вона побачила Громова. Ще один чужинець. Ще одна надія, яка, вона, мабуть, вже знала, буде марною.

– Ми до вас, Оксано... – почав Петро Петрович м'яко. І Громов зрозумів, що цей чоловік, який здавався таким закритим, може бути надзвичайно делікатним, коли йдеться про його односельців.

Динаміка між ними почала змінюватися. Не повністю, не остаточно. Але лід трохи скреснув. Вони були різними – міський аналітик і сільський знавець душ. Але їх об'єднувала одна справа, один ворог – невідомість, що забирала людей. І Ліс, що мовчав у відповідь.

І десь у глибині цього мовчання, під покровом давніх дерев, щось чекало. Чекало, поки чужинець і місцевий коп підійдуть надто близько до його секретів.