Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Розділ 4

Ранок у Заліссі починався не зі співу птахів, а з обережного скрипу хвіртки та тихого шурхоту ніг по ґрунту. Страх зробив людей тихими. Навіть сонце, що ледь пробивалося крізь вічні крони Лісу, здавалося, світило несміливо.

Майор Громов провів ніч у маленькому, пропахлому нафталіном номері місцевого готелю – по суті, надбудови над магазином. Сон був поверхневим, переривався дивними звуками з Лісу та усвідомленням того, в яку глушину його занесло. Він звик до шуму міста, до сирен, до постійного фонового гулу. Тут була інша тиша – тиша, яка тиснула.

О дев'ятій ранку він уже був біля будівлі сільради, де розміщувався кабінет дільничного. Петро Петрович сидів за своїм столом, пив чай з емальованого кухля і щось бурмотів собі під ніс, гортаючи старі, пожовклі від часу папери.

Побачивши Громова, він поставив кухоль. Без посмішки, але й без вчорашньої відкритої ворожості. Скоріше, з якоюсь... втомленою цікавістю.

– Добрий ранок, Петре Петровичу, – привітався Громов.

– Доброго, майоре, – кивнув дільничий. – Як спалося? Ліс не співав колискових?

У його голосі прослизнув ледь помітний, сухий сарказм.

Громов проігнорував натяк на містику. 

– Спалося... інакше. Що у нас за планом? Огляд місць зникнень ще раз? Розмова з родичами?

– План..., – Петро Петрович задумливо подивився на карту. – План у нас один – знайти хоч щось там, де немає нічого. Можемо поїхати до тієї верби, де велосипед Галини знайшли. Я там уже разів десять був, але може ваше свіже око щось побачить.

- Домовились, – погодився Громов. "Поїхали на моїй машині? Вона трохи швидша і... комфортніша для пересування, ніж ваша службова Нива, якщо ви дозволите.

Петро Петрович глянув на свою стару, пошарпану "Ниву", що стояла надворі, а потім на начищений Громовів седан.

- Ну... якщо вам не шкода свою ластівку по наших дорогах гробити, – знову сарказм, але вже беззлобний. – Моя звикла. А ваша, мабуть, тільки по асфальту нюхала.

- Вона службова. Нехай звикає, – відповів Громов, дозволяючи собі ледь помітну усмішку. Петро Петрович відповів тим же – ледь помітним куточком вуст. Це був перший маленький місток між ними.

Поїздка до верби зайняла хвилин п'ятнадцять. Дорога була нерівною, і Громов подумки зітхав, слухаючи, як ходова його авто протестує проти такого покриття.

– Ось, – Петро Петрович показав на місце біля дерева. - Тут він стояв, – кивнув на уявний велосипед. – Сумка тут лежала. Я її забрав, описав. Листи всі були на місці. Гроші, якщо були, теж. Нічого не пропало".

Громов вийшов з машини. Оглядався. Ліс тут був таким же щільним і тихим. Сонце пробивалося крізь гілки, створюючи плями світла на лісовій підстилці. Місце було звичайним. Занадто звичайним.

– Розширте зону пошуку, – попросив Громов. 

Вони з Петровичем почали обходити місцевість широким колом, уважно дивлячись під ноги, на кущі, на дерева. Петро Петрович рухався впевнено, знав, куди ступити. Громов ішов обережніше, намагаючись не видати свого міського незручність на природі.

– Тут нема нічого, майоре, – сказав Петро Петрович через деякий час. – Я тут все обнишпорив. І хлопці місцеві. Немає слідів боротьби. Немає слідів, що когось тягли. Немає... нічого.

Вони зупинилися. Громов дістав з кишені невелику лупу, якою зазвичай вивчав документи. Підніс її до землі, розглядаючи траву, дрібні гілочки. Петро Петрович спостерігав за ним з легкою іронією.

– Думаєте, Лісовик лишив відбитки пальців, майоре? – його сарказм був м'якшим, ніж учора.

Громов випрямився. Подивився на дільничного. 

– Я шукаю будь-які аномалії, Петре Петровичу. Будь-що, що не вписується в картину. Навіть якщо це буде... слід від босої ноги посеред лісу, який не належить нікому з місцевих.

Петро Петрович кивнув. 

– Слідів тут не було. Ні босих, ні взутих. Ніби вона просто... полетіла. Він подивився на Ліс. – Або ж Ліс її прийняв. Кажуть, він іноді забирає тих, хто йому сподобався. Або тих, хто чимось завинив.

Громов сів на повалене дерево. Дістав пляшку води. 

– Ви вірите у ці легенди, Петре Петровичу?

Дільничний сів поруч, дістав пачку цигарок. 

– Я... я вірю у те, що бачу, майоре. А я бачу, що люди зникають там, де їх не повинні забрати. І що немає жодного пояснення. А коли нема пояснення, люди починають вірити у будь-що. І у Лісовика, і у старі казки. Він запалив цигарку, вдихнув дим. 

– Я тут тридцять років, майоре. Бачив різне. П'яні бійки зі смертельним кінцем. Сварки через землю, які закінчувалися каліцтвами. Самогубства бачив. Все це зрозуміло. Людське. Але це... Він махнув рукою в бік лісу.  – Це людське. Чи не людське. Я не знаю.

У його голосі була не лише втома, а й справжня розгубленість. Громов побачив це. Побачив, що дільничний не просто відмахується від справи, а дійсно не розуміє, що відбувається. І що це його лякає. Лякає його, людини, яка знає тут кожен кущ.

– Розкажіть про легенду, – попросив Громов.

Петро Петрович затягнувся цигаркою. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍