Віталій - Ліс, що ховає секрети , Віталій

Далі Микола. Робітник. Пішов по хмиз. І теж – нічого.

Громов слухав, роблячи нотатки. Його аналітичний мозок намагався знайти логіку. Мотив. Зв'язок. Але поки що був лише хаос. Різні люди, різні обставини. Єдине спільне – зникнення біля лісу і повна відсутність слідів.

– Ви кажете, слідів немає?, – уточнив Громов. – Жодного знаку боротьби? Крапель крові? Відбитків?

– Нічого, майоре. Ми прочісували узлісся, як могли. З собаками навіть намагались – вони теж нічого не взяли. Ліс ніби... чистий. Або ж він занадто добре ховає. 

Петро Петрович потер обличчя. 

– Ми тут живемо поряд із цим лісом все життя. Знаємо його. Але зараз... він ніби чужий.

– Місцеві жителі мають якісь версії?

Тут Петро Петрович запнувся. Подивився на Громова з якоюсь сумішшю небажання і... можливо, легкого сарказму.

– Мешканці... Та у них версія одна, – він знизив голос, хоч у кабінеті були тільки вони. – Про Лісовика. Або про стару легенду... про зниклого лісничого. Кажуть, ліс мститься.

Громов ледь стримав посмішку. Лісовик. Легенда. Він приїхав із міста, де люди вірять у силу грошей і зв'язків, а не у лісових духів.

– Петре Петровичу, давайте без містики, – сказав він спокійно. – Я розумію, що ситуація напружена, люди налякані. Але ми шукаємо реальні причини. Реальних людей. Може, хтось із місцевих має мотив? Конфлікти? Секрети?

Ось тут Петро Петрович подивився на нього особливо. У його очах промайнуло щось, що Громов не зміг одразу прочитати. Знання? Приреченість?

– Майоре... у Заліссі у кожного є секрети, – сказав дільничний тихо. – Хтось приховує, де ховає самогон. Хтось – хто від кого дитину нагуляв. Хтось – що минулої осені сусідського гусака вкрав. А хтось... хтось, можливо, приховує щось іще більше. 

Він зробив паузу. 

– Тут люди живуть своїм життям. І не люблять, коли чужинці сунуть носа туди, куди не просять. Навіть якщо це майори зі столиці.

Це був і натяк, і попередження. Громов зрозумів. Йому не раді. Його тут не чекали.

– Моя робота – сунути ніс, Петре Петровичу, – так само спокійно відповів Громов. – Особливо коли зникають люди.

"Ну, робота так робота", – зітхнув дільничний. – Я вам все покажу. Познайомлю з ким треба... і з ким не треба. Але допомагати... не впевнений, що тут хтось захоче допомагати вашому розслідуванню. У них своє життя. І свої страхи.

Після розмови Петро Петрович провів Громова містечком. Показував будинки зниклих, місця, де знайшли речі Галини, звідки пішов у ліс Микола. Громов бачив, як змінювалися обличчя людей, коли вони проходили повз. Як швидко зачинялися двері, як опускалися фіранки. Повітря було просочене підозрою та острахом. Ніби місто було живим організмом, який намагався сховатися від хижака. Або від нього, чужинця, який привіз із собою світло, небажане в цій темряві.

Ліс стояв поруч. Величезний, нерухомий. Для Громова, людини асфальту, він був просто великим скупченням дерев. Але дивлячись на нього зараз, відчуваючи цю гнітючу атмосферу міста, він почав розуміти, чому місцеві так бояться. Ліс не був просто фоном. Він був... присутністю. Чимось, що дихало, що тиснуло, що ховало.

Він зупинився біля узлісся. Запах хвої був сильнішим, ніж раніше. Холоднішим. Здавалося, звідти тягне не просто прохолода, а щось... порожнє.

Ці три зникнення. Повна відсутність слідів. Перелякані, закриті люди. Дільничний, який знає місто, але здається безсилим або чогось недоговорює. І Ліс, що стоїть як свідок і мовчить.

Дмитро Громов стояв на межі Залісся та його зеленої стіни. Це було не схоже на жодну справу, яку він вів раніше. Не було документів, фінансових махінацій, чітких мотивів. Була лише порожнеча там, де були люди, і густа, непроникна темрява навколо.

– Ну що ж, Залісся, – подумав він. – Здається, ти мене недооцінило. І я тебе, схоже, теж.

Це був виклик. Незрозумілий, страшний, оповитий таємницями та давніми легендами. Його аналітичний мозок вже почав шукати зачіпки, навіть у цій повній відсутності. Він знав, що буде важко. Що йому тут не раді. Що, можливо, йому доведеться боротися не лише зі злочинцем, але й з цим містом, з цим Лісом і з секретами, які вони так ретельно приховують.

Але він був майор Громов. І він приїхав сюди, щоб знайти відповіді. Навіть якщо для цього доведеться розворушити осине гніздо. Або розбудити щось більш давнє і небезпечне.

Він зробив крок до Лісу. Повітря стало ще холоднішим.