Тихий Лис - Доля у смартфоні, Тихий Лис

Хто ми один одному?

- Я трішки пропаду, на кілька днів. У мене "виход".
Він написав це ще два дні тому. Я перечитала повідомлення, ловлячи себе на думці, що, хоч і очікувала цього, все одно відчула знайоме розчарування. Але було приємно знати, що йому не потрібно про це нагадувати. Він почув мене. Коли я вперше сказала, що хвилююся, що не розумію його раптових зникнень, він змінився. Почав попереджати, якщо зникав надовго. Це не робило розлуку легшою, але, принаймні, я знала, що справа не в байдужості. Не в тому, що він просто не хоче писати. Він просто був зайнятий роботою.
Я ніколи раніше не знала, як живуть військові. Серед моїх рідних не було людей у формі. Я не мала друзів, які могли б поділитися досвідом служби. І ось тепер щовечора спілкувалася з людиною, для якої всі ці реалії були буденністю. Його сленг спочатку здавався мені дивним набором незрозумілих слів. Вперше почувши слово "виход", я навіть не одразу зрозуміла, що це означає. А він, усміхаючись, терпляче пояснював.
Розповідав, ніби нічого особливого. Наче його життя - це просто буденна робота, а не щось, що може змінитися в одну мить. Непомітно я і сама почала вживати його слова. Час від часу "плюсувала" його повідомлення, відчуваючи, як ця мова стає для мене звичною.
Це знайомство у всіх аспектах було новим для мене. Я не очікувала, що воно стане таким важливим. Що спочатку було просто легким відволіканням - звичайною грою, жартами, приємною звичкою - перетворилося на щось більше. Я вже була залежна від цього спілкування.
Легке знайомство, що з'явилося у моєму житті саме тоді, коли я цього потребувала. Коли на душі було пусто, коли хотілося чогось, що вирве мене з думок і розчинить у чомусь новому. Він став моїм маленьким, прихованим від усіх світом. Моя особиста потаємна кімната релаксу. Затишний куточок від хуртовини проблем.

Проблеми, звісно, нікуди не поділися.
Навчання висіло над головою постійним тиском. Не скажу, що давалося воно мені важко - я справлялася, старалася, але часом траплялися напружені моменти або такі особистості, як Ігор Васильович. Він не був просто вимогливим викладачем. Він був прискіпливим. Один із тих, хто не просто ставить високі вимоги, а наче навмисне створює труднощі, аби студенти відчули свою "провину" за будь-який промах. У моєму випадку все було ще гірше. Через пропущені заняття - всього дві пари! - він зробив усе можливе, щоб моє стажування перетворилося на справжній квест із виживання.
Об'ємні реферати з нереальними термінами здачі, додаткові завдання, відмови у можливості перездати залік. Здавалося, що це вже не просто принциповість. Це була якась особиста неприязнь.
Що я такого зробила, що він чіпляється саме до мене? З кожною новою спробою "виправитися" він знаходив новий спосіб ускладнити мені життя. Але цього разу я була рішуче налаштована. Я постукала у двері його кабінету й, отримавши дозвіл, увійшла.
- Ігор Васильович, я зробила те, що ви задавали минулого тижня. Ось роздруківки. Коли я зможу перездати залік?
Він навіть не взяв документи одразу. Просто дивився на мене з тією самою противною ухмилкою.
- Куди ти так поспішаєш? - я ледь помітно стиснула пальці в кулак - Ти лиш стала на праведний шлях. Я хочу, щоб ти засвоїла, що пропускати мої заняття тобі дорого обійдеться.
Його тон був таким покровительським, ніби він не викладач, а суддя, що вирішує мою долю. Я спокійно вдихнула.
- Я чудово це розумію. І в мене були дійсно поважні причини пропуску. Я лише хочу закрити всі свої "хвости", щоб з чистою совістю проходити практику.
Його усмішка стала ще ширшою, майже задоволеною.
- Ти дуже старанна, - промовив він, повільно, вдивляючись у мене тим самим липким, неприємним поглядом - Я впевнений, у тебе все вдасться. Лиш хочу, щоб ти приділила мені час, який не приділяла на заняттях.
Мене відверто перекрутив холодний спазм відрази. Ця фраза, його інтонація, той вираз обличчя... Що він має на увазі? Я намагалася не показати своїх емоцій.
- І все ж... Коли я можу прийти на перездачу? - твердо наполягла я.
Він відкинувся на спинку крісла, вдаючи задумливість.
- Я планую відпустку. - відпустку?! - Ти закінчуй свою практику, а літом, перед початком нового семестру, все закриємо.
Я застигла. Це що, жарт? Він навмисне відкладає залік, змушуючи мене ходити перед ним на задніх лапках цілих кілька місяців? У мене всередині закипала лють, але я глибоко вдихнула, силуючись зберігати спокій.
Нестерпний тип. Я ледь не гримнула дверима, виходячи з його кабінету, але в останню секунду стрималася. Злість пекла мене зсередини. Бридкий. Слизький. Його зверхня манера говорити, той погляд, який змушував відчувати, що ти - всього лише маріонетка в його руках, яку можна смикати, коли заманеться. Він цього разу не дав мені нових завдань, але це не принесло полегшення. Я знала, що він просто відтягує момент, і мені доведеться ще довго терпіти його, поки це не закінчиться остаточно.

Настрій було зіпсовано. До кінця дня мене не покидало це липке відчуття несправедливості й безсилля. А ввечері чекало ще одне випробування. Химерний, протяжний звук сповіщення про повітряну тривогу розрізав тишу. Я підскочила, машинально потягнувшись за телефоном. "Ракетна небезпека. Укрийтеся в безпечному місці." Місцеві пабліки вже писали про ракети, що рухаються в напрямку міста. За кілька секунд вулиці заповнило виття сирен. Навіть через зачинені вікна цей звук пробирав до самих кісток.
Я вже звикла... Правда ж? Три роки. Три роки тривала ця війна. Я ж навчилася з цим жити? Навчилася не реагувати, не накручувати себе, не впадати в паніку. Але щоразу, коли сирени різали повітря і нагадували, що війна не десь там – вона тут, всередині щось стискалося. Я повільно сіла в коридорі, спираючись спиною на стіну. Тут безпечніше. І в цю хвилину десь далеко почувся приглушений вибух. Стіна за моєю спиною ледь помітно здригнулася.
Я завмерла. Серце гупало десь у горлі.  Глибокий вдих... Видих... Думки змішалися. Відчай. Страх. І втома. Нескінченна, вбивча втома. Як же хочеться одного ранку прокинутися без сирен. Прокинутися без війни. Просто зрозуміти, що все це - тільки довгий, тривожний сон, з якого вже час вибиратися. Телефон видав ще одне сповіщення.
"Відбій повітряної тривоги."
Я ще кілька хвилин сиділа в коридорі, намагаючись зібрати думки докупи. Коли нарешті зібралася й уже збиралася йти до спальні, легка вібрація телефону змусила мене здригнутися.
Ще один вибух? Я стиснула його в руках, вдихнула, змусила себе поглянути на екран. Це було повідомлення. Лаконічне, коротке. В його стилі. Пропасти на кілька днів і потім просто написати:
- Привіт! Я ок. У тебе як справи?
Отак от. Лаконічно, сухо, ніби між іншим. Я вже звикла до його манери писати. Він ніколи не розкидався словами, не писав довгих розповідей про свій день. Ми спілкуємося вже більше місяця, а я досі не знаю, як проходять його будні. Він є в моєму житті, але завжди на відстані. Я швидко набрала відповідь:
- Так собі. Могло бути краще.
Не захотіла вдаватися в подробиці. Цього разу. Відклала телефон і пішла в душ, щоб змити із себе цей важкий день. Тепла вода обтікала тіло, але не могла змити тієї напруги, яка оселилася всередині. Коли я повернулася, телефон знову завібрував. Але цього разу це було голосове повідомлення.
- А що так без ентузіазму? Хто зіпсував твій настрій?
Його голос звучав спокійно, але на фоні чувся шум дороги. Напевно, був за кермом, тому вирішив не писати. Це було щось нове. Я задумалася, потім також натиснула на кнопку запису.
- Та таке... Не найприємніший день видався.
Мені здалося, що легше було б просто відписати, але раз він вирішив спілкуватися голосом, то нехай так. Через кілька секунд прийшла відповідь.
- Не тримай у собі. Розкажи трішки, вилий свої емоції, бо коли вони накопичуються, потім лавиною обваляться на тебе.
Я знову замислилася. Хотілося сказати все. Виплеснути. Але чи варто? Я зітхнула і натиснула кнопку запису.
- Та немає що розказувати, просто якось все навалюється... Важко це все витримати...
Я різко зупинилася, відчувши, як голос зрадливо почав тремтіти. Чорт. Я не хотіла, щоб він це почув. Через мить прийшла нова відповідь.
- Не бери занадто багато на себе. Вирішуй свої проблеми по мірі їх надходження. І, малишка, можеш мені не розповідати всього, але не вдавай, ніби все добре. Я чую по голосу, що тебе щось гризе зсередини.
Я стиснула телефон у руках. Він правий. Мене тиснуть ці дурнуваті проблеми на навчанні. Мене гнітить ця війна, що не дає спокійно жити навіть за тисячу кілометрів. Я почуваюся безпорадною. Відчуття того, що нічого не можу змінити, що моя реальність зведена до очікування і постійного страху, вбиває мене зсередини. Від однієї цієї думки на очі навертаються сльози. Але... я не хочу завантажувати тебе своїми переживаннями, Сергію. Я змусила себе заспокоїтися. Кілька хвилин - щоб зібратися з думками. Щоб взяти себе в руки.
- Нічого такого серйозного. Лиш трішки без настрою. Не хвилюйся за мене.
Його відповідь була несподіваною.
- Скажи, про що ти жалкуєш?
Я завмерла. Про що я жалкую? Я закрила очі й видихнула.
- Жалкую, що не можу зараз поплакатися в твоє плече. Думаю, мені цього зараз не вистачає.
Відправила повідомлення, поклала телефон на подушку й дивилася у стелю. Я не знала, що він відповість. Але цієї миті мені просто було потрібно це сказати. Я не знала, що чекати у відповідь. Але телефон завібрував, і я побачила голосове повідомлення. Натиснула "прослухати", і в навушниках одразу залунав його голос. Серйозний. Стриманий. Без звичних жартів, без тієї легкості, з якою він зазвичай спілкувався. Приємний, глибокий чоловічий голос намагався підтримати мене, як тільки міг.
- Малишка... - почав він спокійно. Я відчула, як у грудях щось стислося.
- Ти розумничка, і я впевнений, що в житті є мало проблем, які б ти не подужала.
Я дивилася на телефон, ніби могла бачити його обличчя, уявляла, як він це говорить.
- Ти вмієш брати відповідальність на себе і приймати важливі рішення. Ти сильна, правда.
Я сильна? Мені багато хто це говорив.
"Ти впораєшся."
"Ти сильна, ти витримаєш."
"А що тобі ще залишається?"
Але його слова прозвучали... інакше. Вони були не просто констатацією факту, а чимось схожим на дозвіл...
- Впевнений, тобі багато казали, що ти можеш справитися зі всім. Але... - він зробив невелику паузу, ніби підбираючи слова. - Не забувай, що ти звичайна, молода дівчина.
Я затримала подих.
- Не всі проблеми, які тебе оточують, ти маєш брати і прям вирішувати.
Він говорив тихо, спокійно, але кожне слово влучало в точку.
- Навчися фільтрувати їх. Скіпай ті, на які ти не можеш вплинути. Просто подумай над цим. Якщо це проблема, на яку ти не можеш вплинути... Наприклад, у країні війна. Ти можеш змінити її глобально? Ні. Тоді не варто думати про це. Хоча б не кожного дня.
Не думати про це? Але як? Як вимкнути тривогу, яка вкоренилася у кожній думці, у кожному ковтку повітря? Але я слухала далі.
- Проблеми, які тобі під силу вирішити -  вирішуй по мірі надходження.
Його голос звучав так переконливо.
- Якщо треба заплатити за квартиру, бо тебе через тиждень виселять, займися цим. А от заплатити комуналку через пів місяця - лиши на потім. Так тобі буде простіше.
Я мимоволі кивнула, хоча він не міг цього бачити.
- Не думай про все і одразу. Так можна і дахом поїхати.
На цьому моменті я ледь помітно усміхнулася.
- І не вважай, що ти єдина така безпорадна, що не витримуєш дрібних проблем. У кожного своє життя і свої труднощі. В тебе - своє. Ти впораєшся, якщо не будеш братися за все одразу.
Він говорив це так... просто. Так наче все дійсно могло бути простішим, якщо лише правильно розставити пріоритети.
- Все ж ти ще маленька мила дівчинка, не бійся іноді показувати свою слабкість.
Я зробила глибокий вдих.
- Навіть якщо не мені, то подрузі, чи сестрі, чи мамі.
Він говорив спокійно, розважливо, без тіні осуду.
- Або просто тихенько виплесни емоції в подушку. Це нормально - тривожитися.
Я стиснула губи.
- Але ненормально тримати все в собі до останнього і потім впадати в депресію.
Ще одна коротка пауза.
- Сумніваюся, що тобі допоможе цей нудний спітч... Але, можливо, хоча б перемкну твої думки з проблем на щось по типу: "Боже, що він бубнить там таке нудне?"
Цього разу я не змогла стримати усмішку.
Я вже хотіла відповісти текстом, але потім передумала. Натиснула кнопку запису.
- Дякую, Сергійко. Дякую, що слухаєш, як я жаліюся на своє життя. - я зробила коротку паузу, усміхаючись. - Мені дійсно стало краще від того, що можу ось так от... поскиглити комусь.
Відправила повідомлення і закрила очі. Мені дійсно стало легше. Знову ти з'являєшся у моєму житті у саму потрібну мить. Знову твої слова стають для мене рятівним колом, яке тримає мене на поверхні, коли здається, що ось-ось потону у власних думках. Я не знаю, як це працює. Здається, ти просто випадковий знайомий з інтернету, якого я навіть ніколи не бачила вживу. Але варто мені почути твій голос, відчути цю спокійну впевненість у твоїх словах - і всередині все стає на свої місця. Я хапаюся за це спілкування, як за останню соломинку, коли реальність здається надто важкою. І знову ти виявляєшся саме там, де мені потрібно. Пів ночі ми провели, обмінюючись голосовими. Я лежала у темряві, слухала тебе і відповідала. Десь між цими розмовами загубився мій смуток. Він просто розчинився. Ще кілька годин тому мені здавалося, що весь світ давить на мене своєю безвихіддю. А тепер... Я посміхалася. Сміялася, сперечалася, піддражнювала тебе. Я знову відчула себе живою. Я... ні, Ми просто насолоджувалися спілкуванням, забувши про все на світі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍