IVO Андріх - Проклятий двір, IVO Андріх

зазвичай всі ці деталі нашої першої зустрічі з ними забуваємо; нам здається, що ми їх знали завжди і були вони з нами все життя. З усього цього в пам’яті тільки часом зблисне якась непов’язана картинка.

У перших сутінках над ним схилився силует високого, сутулого, на вигляд молодого чоловіка з ковдрою в одній і шкіряною торбою в другій руці. Двоє болгарів перезирнулися швидкими, косими поглядами спочатку між собою, а потім і з фра Петаром. Блискавичний, але недвозначний вираз обурення, настороженості і протестної солідарності — турчин! Прибулий зайняв місце без жодної підготовки, майже без рухів; не чути було навіть його подиху. І коли б фра Петар тієї ночі не прокинувся (немає такого, хто би тут часто не прокидався), він завжди по чомусь відчував, що і «новий» біля нього не спить.

Прокинувшись удосвіта, фра Петар при блідому світлі зорі, що там, надворі, мало бути розкішним, повернув погляд направо, де вночі приліг прибулий турчин. Першим, що він угледів, була невелика, обтягнута жовтою шкірою книга. Сильне й тепле відчуття радості розлилося всім його тілом; це було щось від утраченого, людського й справжнього світу, що залишився далеко за цими мурами, щось прекрасне, але непевне, як сновидіння. Він зажмурився й розплющив очі, але вона лежала на своєму місці, це була справді книга. Лише тоді він ковзнув поглядом далі й побачив, що ця книга лежить на колінах у чоловіка, який наполовину лежить, а наполовину сидить, спершись на свою скриню. Це той, нічний. Біля нього дорожня торба зі світлої, обробленої шкіри, під ним темна ковдра, чудова і вже на погляд тепла й м’яка, наче тонке дорогоцінне хутро. Походження й виховання, а також вузькі межі зовсім скромних потреб ніколи не спонукали фра Петара задуматися над цінністю й зовнішнім виглядом речей, що його оточували, він не надавав їм жодної ваги, але цього не міг не помітити. Ніколи він не бачив предметів звичайного, повсякденного вжитку, так майстерно і з такого вишуканого матеріалу пошитих; і якби він залишився в Боснії і лихий випадок не привів його в цей Двір, він не знав би й повірити б не міг, що такі речі справді існують.

* * *

Погляд ковзав далі. Лице цього чоловіка було новою несподіванкою. Обличчя юнака, м’яке, пухке, біле й бліде тією кімнатною блідістю, що відрізнялася від усього, чого можна було тут очікувати, поросле пухнатою бородою, неголеною вже десяток днів, і звислими, трохи світлішими вусами. Виділялися великі, хворобливі темні й схожі на синяки кола, з яких, блискучі від вологи й вогню, дивилися сині очі. Фра Петару, який на своєму віку бачив чимало найрізноманітніших хворих, це раптом здалося знайомим. Не ці, але такі очі він уже бачив. Є такі люди, що чогось бояться чи соромляться, які воліли б щось приховати. І саме через це вони своїм поглядом постійно намагаються привабити й затримати чужий погляд, бажаючи прив’язати його до своїх очей і в такий спосіб не дати йому рухатися далі, розглядати й досліджувати риси їхніх облич або частини тіл чи одяг на них. Молодик некліпно, допитливо, але спокійно дивився у відкрите, широке лице фра Петара з густими чорними вусами і широко розставленими крупними й спокійними сірими очима.

Розмова почалася сама собою. А такі розмови найкращі. Спочатку щось на кшталт привітання, кілька невизначених слів, щоб розвідати один одного. Для фра Петара цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти: турчин не пихатий і не ворожий, як це могло бути. Стриманий — так, але якось по-своєму.

Так вони до обіду кілька разів зустрічалися і розходилися. І щоразу обмінювалися кількома несуттєвими словами. Такими є тюремні розмови, починаються повільно й нерішуче, а потім, не знаходячи нової поживи, гаснуть легко і швидко в недовірливому мовчанні, в якому кожен зі співрозмовників зважує і те, що сказав, і те, що почув.

В обід вони втратили один одного з виду. Розмову продовжили лише пополудні. Виявилося, що обоє читають італійською. Обмінялися кількома словами і цією мовою. Наче жартома. Та все ж це немов відмежовувало їх від навколишніх людей і зближувало між собою. Розмовляли про різні міста й країни світу, потім про книжки, але оскільки вони читали різні книги, розмова припинилася. Назвали й свої імена. Парубка звали Чаміл. Фра Петар назвав своє ім’я, але духовний сан замовчав. Про ніщо інше про себе й те, що їх привело сюди, жоден із них не обмовився й словом. Розмова крутилася навколо одного й того самого і торкалася лише поверхні життя. Особливо стриманим був молодий турчин. Своїм безбарвним глибоким голосом і легкими кивками голови він тільки підтверджував те, що говорив фра Петар. А підтверджував він усе і без роздумів. Сам же не висловив жодної, навіть найзвичайнісінької, думки до кінця. Зупинявся часто на середині речення. Його погляд весь час утікав у далеч.

Фра Петар розмовляв жвавіше. Він тішився, що знайшов цього співрозмовника, але подумки одразу відзначив: я тут розмовляю з хворою людиною. Не треба було знати людей аж настільки, як знав він, щоб дійти до цього висновку.

— Так, так, — говорив молодий турчин з якоюсь майже західною ввічливістю, але це «так, так» підтверджувало більше думку фра Петара про нього, ніж вимовлені фра Петаром слова.

Але й такі, якими вони були, розмови ці, вочевидь, були обом арештантам приємні й дорогі, як неочікувані дари того, чого тут найбільше не вистачає; через це вони їх постійно поновлювали і після кожної зупинки продовжували.

Двоє торговців дивилися на них з прихованим здивуванням і ще краще прихованою підозрою.

А коли почало сутеніти, молодий турчин і фра Петар вечеряли разом. Вечеряв фра Петар, бо парубок не їв нічого, жуючи довго й незосереджено один і той же шматок. Простий і відкритий, фра Петар йому казав:

— Чаміл-ефенді, не ображайся, але це недобре, що ти не їси.

І пояснював йому, що людина в неволі має їсти більше, ніж у добрі часи, щоб бути сильнішою і в кращому гуморі.

— Так, так, — відповідав молодик, але й після цього не їв більше, ніж досі.

Наступного дня вони продовжили розмови, які були довшими, живішими й природнішими. Час минав приємніше і швидше надходив вечір. З сутінками розмова бувала повільнішою й ощадливішою. Говорив лише фра Петар. Навіть неуважне «так, так» співрозмовника почало відставати. Парубок все більше замикався в собі і лише спусканням і підійманням важких повік підтверджував усе, майже не беручи участі в розмові.