IVO Андріх - Проклятий двір, IVO Андріх

Старий вірменин, притиснутий, не міг ані подиху перевести, ані слова сказати. Караджоз пошепки говорив йому далі. Спочатку назвав величезну суму, яку родина має сплатити. Від цієї цифри торговцеві потемніло в очах і задерло в горлі. Але Караджоз і далі притискав його до муру.

— Нічого, нічого. Збитки й справді величезні, якщо навіть не більші, а це приблизно чверть вашого сукупного рухомого майна. Оскільки ви про своє майно завжди даєте неправдиві відомості, принаймні в чотири рази менші, ніж є насправді, то це виходить всього лиш шістнадцята частина. Послухай мене і поверни все. Так ми залагодимо справу. А якщо не повернеш…

Тоді Караджоз виклав торговцеві, який слухав його із заплющеними очима і пришвидшеним диханням, весь свій диявольський план.

У їхніх сім’ях в останні дні випадково захворіли двоє людей. Підозрюють, що це може бути й чума. Це треба лише оголосити, і тоді всі вони — від малого до старого — опиняться у вірменській лікарні для заражених. А там принаймні половина з них може й справді захворіти і померти. Знайдуться люди, чужі або з прислуги, що за цей час проникатимуть у їхні порожні будинки й крамниці і покрадуть все, що на виду, і все, що сховане. А потім настане все те, що трапляється із заразними, їхніми будинками й майном.

І говорячи це, він притискав до муру майже непритомного вірменина, який намагався щось сказати, сичав і крутив очима, вимагаючи трохи часу і вільного простору, щоб помізкувати, домовитися зі своїми, але Караджоз не давав йому ні одного, ні другого, повторюючи лиховісним шепотінням, що все має бути вирішено цієї миті і на цій лавці.

Численні в’язні, що, як і завжди, розбіглися перед Караджозом у свої камери чи найвіддаленіші закутки Двору, не могли нічого з цього ні побачити, ні почути. Вони лише відчували, що між старим Кіркором і Караджозом там, у тій заглибині, відбувається важкий порахунок. Після довгого очікування вони бачили, як управитель іде в канцелярію наглядачів, що містилася над брамою, і як Кіркор, спотикаючись і зупиняючись на кожному кроці, наче в лихоманці, човгає до камер, де були члени його родини. Звідти якийсь час долинали сварки і крики — розпачливий і даремний опір молодих членів родини, а потім все раптом стихло. Старий Кіркор підтримуваний двома найстаршими своїми синами, пішов до наглядача, щоб домовитися про спосіб відшкодування.

Протягом кількох наступних днів їх усіх випустили, по двоє-троє за раз.

Тижнями Двір обговорював, як Караджозу вдалося здерти з Кіркора таке величезне стягнення, повторюючи все з подробицями, які могли знати тільки вони двоє, але про які в чудесний спосіб в’язні або довідалися, або ж вигадували й прибріхували самі.

Частенько фра Петар розповідав про Караджоза, завжди зі змішаним відчуттям обурення, огиди і якогось різновиду мимовільного захвату, зі здивуванням, не зрозумілим навіть для нього, але і з бажанням та потребою якомога краще змалювати словами образ цього чудовиська, щоб він цілком ясно постав і перед слухачами, аби й вони дивувалися з нього. І весь час бодай навіть іронічним слівцем він повертався до нього, наче відчуваючи, що з ним ще не покінчено.

Але так само живо і з подробицями він розповідав і про життя Двору загалом, про цікавих, смішних, жалюгідних, дивакуватих людей у ньому; вони йому були ближчі і знав він їх краще, ніж розбійників, убивць і похмурих злочинців, яких він, наскільки міг, уникав.

Та це було не найважливішим і не займало найбільше місця в спогадах фра Петара з Проклятого двору, про який в останні дні свого життя він стільки розповідав хлопчині біля себе.

II

Як завжди буває з кожним лихом, перші дні у Проклятому дворі були найгіршими і найважчими. Особливо нестерпними були ночі. Щоб хоч якось відмежуватися від бійок, сварок і огидних нічних сцен, фра Петар вибрав глухий закуток просторої камери, за великим поваленим димарем, і тут розташувався з тими кількома речами, які приніс з собою. Тут уже були двоє чоловіків із Болгарії, теж «пересильні», засуджені до заслання. Фра Петара вони прийняли небагатослівно, але добре. У кожному разі вони були задоволені, що це місце займе спокійний і вбраний у цивільний одяг чоловік із Боснії, про якого вони нічого більше не знали і не допитувалися, але здогадувалися, що це також, як і вони, «пересильний», і що йому в цій огидній і небезпечній дірі так само важко, як і їм.

Люди, вочевидь, заможні, були вони, наскільки можна було розібратися, жертвами якогось бунту, що почався в їхньому краї через непосильні податі, данину й нелюдське гноблення. Щось на кшталт заручників. Але про свою вину вони нічого не казали. Були обережними й наляканими, хоч цього й не було помітно з їхніх облич. Зовсім! Все в них і на них свідчило про витримку й обережність.

Завжди підперезані, взуті і повністю вдягнені, щоб виклик вирушити в путь не застав їх неготовими. (У той час як малі й великі царгородські в’язні вважали Проклятий двір частиною свого життя і відповідно поводилися, ці двоє тут насправді не жили, а лише перебували й відбували строк, бо життя їхнє залишилося там, у Болгарії. Тепер вони чекають вирішення своєї справи. Житимуть, якщо вдасться повернутися, а поки вони далеко від свого й своїх, то й життя немає. І не треба їм. Такими є всі «пересильні»). Із камери завжди виходив тільки один із двох, та й то зрідка і лише на яку хвилину, а другий залишався на мачулі біля речей. Здебільшого вони сиділи чи лежали, мовчки й без руху. Навіть погляду не зводили без потреби. Їли мало, до того ж криючись, і пили тільки воду, відвертаючись при цьому вбік. Ні з ким не розмовляли, дивувалися і тихо обурювалися, що фра Петар слухає жарти і розповіді в’язнів у дворі, а часом і сам розмовляє з деким із них. І постійно просили в нього, щоб не курив у темряві, бо це приваблює непроханих гостей.

Та все ж через кілька днів вони отримали гостя, який відразу ж перетворився на сусіда. Знайшовся ще дехто, кого привабив цей закут порядних, спокійних і замкнутих у собі «пересильних».

Думаючи про нього, вже пізніше й багато разів, фра Петар ніяк не міг точно пригадати ні години, коли він прийшов, ні як він прийшов, шукаючи собі місця, ні що він при цьому казав. Про людей, які нам стають близькими, ми