Віталій Механік - Картограф, Віталій Механік

— Тестування майже закінчено, — вороже сказав Трол, пригасивши погляд і ховаючи справжню свою сутність. — Тобі треба лягти в капсулу. Прискорення досягатиме восьми джі*. Ти важитимеш понад сімсот кілограмів.

— Я знаю свою вагу, — Норд підкорився. Стовбичити в рубці під час старту без амортизаційних поліпшувачів рівнозначно самогубству. Тільки як Трол Вегер, скрутившись ембріоном в кріслі, керуватиме кораблем.

— Не переймайся, — заспокоїв розвідник, прочитавши вагання на обличчі картографа. — Я власне життя ціную понад усе.

Просто і ясно: викидати через люк сплячого Норда ніхто не буде.

Картограф вибрав тринадцяту капсулу. В ній чоловік спускався на Фору, в ній покидатиме планету. Чужий світ відторгнув людей мов комах-шкідників, загарбників, нахабних руйнівників.

Знявши комбінезон сталевого кольору, Зейн залишився в тонкій термобілизні. Просякнута потом і страхом, вона смерділа смертю, але була близькою до тіла та гріла.

Забулися травми, запаморочення, розчарування. Найкращі ліки — сон. Він перезавантажить пам’ять, прибере зайве, заспокоїть нервову систему, очистить мозок від пережитого.

Спати…

Картограф пірнув у прохолодну сутінь капсули, витягнув руки вздовж тіла, відірвався від похмурих думок про загиблих і ціну власного життя. Спокій, спокій, спокій.

Ось, нарешті, марево сновидінь очистило душу від нашарувань емоцій. Скоріше полинути в чистий і яскравий світ дитинства, побачити себе малюком у обіймах матері, посміхатися чужим людям і дивитися в нічне небо, де палахкотять зірки.

Застугоніло реакторне серце «Плутона», заворушилися опорні лапи, сховалися в прямокутних щілинах корпусу.

Встигнути б вирватися за межі атмосфери, а тоді… Тоді буде довгий шлях додому, купа дошкульних дізнань, тестів, поневірянь в зачарованому колі парапсихологів, перевірок на професійну придатність. Навряд чи Зейн буде картографом. Спишуть на один з супутників Юпітера до кінця життя займатися всілякими дрібницями.

Спати…

Та Норду забракло часу вдруге налаштуватися на приємну біохвилю спогадів і відчути себе в щасливому дитинстві. Натомість мозок упіймав зовсім чужий пульсівний ритм, і Зейн побачив неочікуване: ніби він, вирвавшись за межі човника, повільно підіймався до хмари, плавно обертаючись. Гравітація привидом фізичного закону щезла, полишивши матеріальне тіло наодинці з могутньою силою.

Норд Зейн спостерігав за самим собою, забувши здивуватися чудесному роздвоєнню. Та й яка різниця, скільки клонів картографів блукатиме по Форі після зникнення оригіналу. То будуть примітивні фантоми, зліпки з оболонки, без духовного наповнення.

Вгвинчуючись в щільну й вологу масу, Норд Зейн поволі наближався до фіолетового ядра хмари. Охололе наелектризоване тіло вкрилося пухирцями світляків, і картограф скоро перетворився на крихітний снаряд в ореолі вогнів Святого Ельма*.

Темні частки-кульки сіялися густо, але оминали Зейна й не шкодили. Норд хотів простягти долоню, вловити кілька часток як рожеві сніжинки, але спомин про вибухи викликав спазм страху. І все ж чоловік, подолавши миттєву слабкість, сунув оголену руку прямо в потік. Нічого не сталося. Частки прослизали наче ртуть крізь густе сито.

Напівпрозора хмара зблизька палахкотіла зеленаво-синіми розрядами. Вони з тихим шарудінням наповнювали кульки енергією.

А потім дощ скінчився. Мабуть, Норд не помітив коли проминув область формування своєрідних бомбових «краплин».

Прямо над головою висіла фіолетова куля.

Норд згадав відому фразу одного вченого про неминучість виникнення органічного життя там, де присутні електричні розряди й вода в рідкому стані. Життя на Форі є. Картограф бачив його. Лишайники, мох. Сподіватися знайти щось особливе на психропланеті* не варто. Хоча це стосується клітинних форм, котрі жорстко прив’язані до води та тепла. Норд примусово обірвав звивистий і недоречний в нинішньому стані ланцюг міркувань, боячись пропустити найважливіше.

Куля, всупереч сподіванням, не відштовхнула картографа зайвим доважком, а м’яко притягла до себе. Оболонка схожа на желейну масу. Зейн просочився всередину наче вода крізь губку й потрапив у царину блідо-блакитних тіней, червонясто-оранжевих пелюсток і насичених зелених хвиль, що періодично прокочувалися внутрішньою поверхнею сфери.

Картографу мовби пропонували продовжити просування. Та воно давалося важко, бо середовище в’язке наче мед. Крихітні темно-сірі порошинки, зібрані в складні тривимірні фігури, заповнювали сферичний простір і періодично іскрили, роз’єднуючись, аби поступитися місцем чужому створінню. А саме створіння зачудовано розглядало складну внутрішню будову фіолетової кулі й губилося в здогадах, куди потрапило.

Метрика всередині явно порушена, або то оптична ілюзія. Ззовні — куля діаметром три сотні метрів, а зсередини вона виглядає нескінченним світом, заповненим мільярдами, а може й трильйонами дивних порошинок. Гострий зір картографа ідентифікував їх як об’ємні п’ятикутники додекаедри. Вони живою масою переміщувалися, довільно з’єднувалися, оберталися, ущільнювалися й кудись зникали, звільнюючи простір для нових фігур. Норд непомітно для себе опинився поблизу однієї з пломенистих пелюсток гігантської червоної квітки. Пелюстка примхливим вогняним язичком виконувала складний танок, забираючи на себе всю увагу картографа. Спочатку на світлому тлі з’явилися хиткі темні смуги, а згодом  почали проявлятися якісь контури великої фігури.