Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— Не цікавить, — відмахнулася, не зупиняючись.

Позаду почула сміх і кепкування його товаришів, але не мала наміру затримуватися, тим паче через таких сумнівних осіб.

Перед роздоріжжям навіть не вагалася — пішла лісом. «Вовків боятися — в ліс не ходити», казала тітка. Скоріше всього вона висловлювалась не буквально, але зараз ці слова були найдоречнішими. Я не збиралася жити в остраху. З ранку все здавалося спокійним: ніяких духів чи вовкулак.

Тільки згодом зрозумію, хвилюватися варто було не лише про примар і чудовиськ, а й більш реальних загроз.

Щоб не нудьгувати, я почала наспівувати пісню:

«Чорнії брови, карії очі, 

Темні, як нічка, ясні, як день! 

Ой очі, очі, очі дівочі, 

Де ж ви навчились зводить людей?

Вас і немає, а ви мов тута, 

Світите в душу, як дві зорі. 

Чи в вас улита якась отрута, 

Чи, може, справді ви знахарі?»

Я занурилася в мелодію, відчуваючи, як вона розливається по лісу, мов древній заклин, зачаровуючи все навколо. Ліс, який ще недавно здавався таким звичайним, раптом набув містичної аури. Невидимий погляд, наче тінь, слідкував за мною, непомітний, але відчутний. Лише легкий шурхіт листя та перешіптування дерев підказували, що я тут не одна.

З кожним кроком я все більше занурювалася в це чарівне сплетіння природи та невидимого спостереження, не підозрюючи, що в цій тиші можуть ховатись не лише духи.

— Гарно співаєш, — пролунав голос, змусивши мене здригнутися.

Я різко зупинилася й побачила перед собою того самого хлопця з базару, якому раніше відмовила. Він стояв посеред стежки, не даючи пройти. Його очі, прищулені й уважні, видавали наміри далеко не дружні.

— Чого це ти за мною ув’язався? — запитала я, намагаючись зберегти спокій, хоча відчувала, як у грудях наростає тривога. Його погляд проймав наскрізь, передчуваючи щось загрозливе.

— А ти така горда, так? На звичайних парубків не заглядаєшся? — він поволі наближався, і в його рухах я помітила щось темне й лихе.

— Йди своєю дорогою, — намагалася тримати голос спокійним, але в середині все похололо.

Я поволі відступала, вже примірюючись якою стороною тікати звідси.

— А моя дорога до тебе привела!

Раптом він кинувся на мене, затискаючи мені щелепу так, що я не могла закричати та болюче відкидаючи моє тіло в найближче дерево.

В голові промайнуло: хто ж допоможе в безлюдному лісі? Я щосили відбивалась, але він швидко скрутив мені руки над головою, іншою рукою продовжуючи затискати рот. Я намагалася лупити його ногами, але він вдало ухилявся, не даючи жодного шансу. Потім він розсунув мої ноги своїми, і я вже не могла дістати його вразливі місця. У відчаї я гризнула його за долоню, але це лише змусило його ойкнути, та не зупинило.

Його гарячий, слизький язик торкнувся моєї шиї, і я відчула, як мене охоплює огидний страх.

— Ти пожалкуєш, що присоромила мене перед хлопцями, — прохрипів він мені на вухо, поки його рука просувалась глибше під сукню.

Я міцно заплющила очі, продовжуючи намагання звільнитись, але він був сильніший за мене. Але за мить його тіло раптом відкинуло від мене, і він із силою врізався в сусідній дуб.

Хлопець скотився з дерева і звалився на землю, корчачись від болю. Він тримався за живіт, стогнучи і зневажливо бурмочучи щось під ніс. Я озирнулася, намагаючись знайти того, хто втрутився, але довкола нас було порожньо.

Зібравши всю силу, яку мала, я вдарила його так, щоб він запам’ятав це надовго, а потім схопила згорток із сукнею, що валявся неподалік, і стрімголов побігла геть. Не зупинялася, поки не опинилася по інший бік лісу, на шляху, що вів до моєї Великої Кілії.