Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

2.2 Розділ

Я не зупинялась ні на мить, щоб перепочити, поки не опинилась дома.

— Ти наче привида побачила, мила. Все добре в тебе? — запитала тітонька, що зустрічала мене на ґанку.

— Прекрасно, тітонько. Не встигла до шовкопрядів, але придбала не менш гарну сукню, — намагалася говорити впевнено, хоча голос був напруженим, як натягнута струна.

Тітонька поволі погойдувалась в своєму зручному кріслі —гойдалці.

— О, ти будеш найгарнішою на святі Літах.

Я обійняла тітоньку і наче бажала, щоб її тепло мене втішило та заспокоїло.

— Ти допоможеш нашій сусідці, знаєш, вона певно вже сотню років розміняла, принеси їй водиці з криниці, — говорила вона спокійно, але все ще видивлялась в мої очі, наче впевнювалась, що зі мною дійсно все в порядку.

— Ти про бабусю Євстахію?

— Так, мила, про неї кажу. Ходила до неї зранку, нікому їй цими днями допомогти, онуки виїхали на вахтову працю, аж до наступного тижня.

— Сходжу після полудня, — відповіла я, рушивши до будинку.

Розпласталася по ліжку, намагаючись вигнати з голови неприємні спогади. Лежала на животі, розмірковуючи, що ж за сила врятувала мене від нападника. Це було щось більше, ніж просто випадковість. Хто чи що могло так різко і потужно втрутитися? І чому? Може, ліс справді живе своїм таємничим життям, і хто його розбери, що там відбувається.

— Хай там як, а про безпеку варто подумати, — промовила я вголос, намагаючись заспокоїтися після пережитого.

Шлунок нагадав про себе гучним бурчанням — я так і не встигла перекусити на кермаші.

Після швидкого ланчу, переодягнувшись у щось практичніше — брюки й просту сорочку, — я вирушила на місцевий ринок купити те, що спланувала.

— Невдовзі повернусь, не сумуй, — кинула я тітці, яка все ще сиділа на ґанку, насолоджуючись запашною кавою.

— Не забудь про бабусю Євстахію! — нагадала вона.

— Пам'ятаю, одразу як повернусь, піду до неї, — запевнила я.

— І запитай, може, ще чимось допомогти треба, — додала тітонька.

— Обов'язково! — відповіла я, виходячи на велелюдну дорогу.

Йшла до крамниці, що розташовувалася на площі біля стихійних лавок, наспівуючи знайому пісеньку, щоб не нудьгувати та швидше оговтатись після пережитого:

«Ой волошки, волошки, 

Чом ви не жовті, а сині? 

Ви у моєму житті 

Спомин сумний залишили. 

Тямлю я, раз навесні 

Ми біля річки гуляли; 

І волошок, волошок 

Безліч ми там назбирали...»

Мама, колись в дитинстві постійно наспівувала пісеньки різні, спів для мене наче мій особистий оберег.

Місто оживало, знову наповнюючись людьми, що поспішали по своїх справах. Кам'яні тротуари були заповнені перехожими, які сновигали між торговими рядами, оглядаючи товари й обмінюючись новинами. Вузькі вулички огортала метушня, а на площі переді мною панував справжній вулик — тут продавали все: від свіжих овочів до пахучих булок з маком та місцевого знаменитого сидру.

— Маланко, Маланко! — заволали до мене мої подруги, швидко наближаючись через міську дорогу.

— Привіт, ви чого волаєте на всю вулицю? — здивувалася я, але одразу помітила їхнє збудження.

— А що то за парубок, з яким ти гуляла? Він учора до нас у таверну заходив! — нетерпляче випалила Софія. Дівчина з великими блакитними очима.

— Ви пара? — прямо запитала Фекла, її очі блищали від цікавості.

— Ви тому такі збуджені? — зітхнула я, усвідомивши, що вони мають на увазі.

— Ну, не тягни, відповідай! Такий красунчик... — ледь не пускала слину смуглява Фекла.

— Вам не варто з ним мати справу чи якісь стосунки, — серйозно промовила я, роблячи виразні акценти на словах. — Він... не надійна особа, дуже підозрілий.

Їхнє захоплення «вовкулаком» мене насторожувало, але розповісти правду я не могла — мене б просто за божевільну прийняли.

— Так би й сказала, що собі його хочеш, — з підозрою промовила Софія, зіщуривши ніздрі й поглянувши кудись убік.

— Та не хочу я його, кажу ж, він і вам не потрібен, — зітхнула я. — Хіба я коли—небудь вам брехала? Повірте, дівчатка, він не принесе щастя.

Подруги переглянулись, і напруження зійшло з їхніх облич.

— Вибач, ти певно краще знаєш, — м'якше мовила Софія, поглядаючи на свою супутницю.

— Ти вже віднесла той дорогезний шовк до майстрині? — змінила тему Фекла, збуджено перебиваючи.

— Не встигла купити його, все розкупили перед моїм приходом. Але придбала готову, дуже симпатичну сукню, — відповіла я, намагаючись зосередитися на більш приємних думках.

— Ой, головне, щоб тобі подобалось. А ми вже відправили наш оксамит, мірки зробили ще на тому тижні, — вихвалялася Фекла, переглядаючись із Софією.

— Тоді не налягайте на здобу, щоб сукні були в пору, — піддражнила я їх, помічаючи їхнє схвильоване лице.

— Ой, справді, — захвилювалася Софія, нервово оглядаючи себе. — А якщо я не влізу в готову сукню?

— Доведеться корсети одягати, а я їх терпіти не можу, — капризно надула губи Фекла.

— Добренько, дівчатка, мені час йти, — поспішила я залишити їх, розуміючи, що ще трохи — й розмова піде не в той бік.

Швиденько подолавши кам'яний тротуар, я вийшла на головну площу. Тут мене зупинив Стефон, який раптово з'явився переді мною.

— Попереджаю, про свою присутність. І приставати не буду, тому не бий, — перегородив він мені дорогу, піднімаючи руки в знак миролюбства. — Я з миром.

— Ти мене переслідуєш! — я обійшла його й продовжила рух, не бажаючи вплутуватися в чергову гру. — Зайнятись більше нічим?

— Насправді, нічим. Але я не просто так прийшов, — Стефон порівнявся зі мною, зберігаючи відстань, але не відстаючи.

Раптом в голову прийшла дивна думка і я поспішила її перевірити.

— А ти часом сьогодні в лісі не був, зі східної сторони? — запитала я на ходу, сподіваючись отримати відповідь на питання, яке не давало мені спокою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍