Taras Havrysh - Слідами дощу, Taras Havrysh

Сімейна вечеря

Сівши до свого автомобіля, Анна тихо увімкнула музику, сподіваючись хоч трохи відволіктись від думок, які роїлися в голові. Вона виїхала за місто, прямуючи до батьківського будинку. За вікном вже майже стемніло, осінній дощ дрібно постукував по асфальту й капоту авто. Дорога вела повз ліс, обабіч якого здіймалися похмурі, голі дерева, що тонули в імлі.

Будинок її батьків не був схожим на звичайні оселі цього району. Це була розкішна вілла з басейном, садом, прислугою й гостьовим будинком. Під’їхавши до воріт, Анна посигналила, і вони автоматично відчинилися, відкриваючи краєвид на доглянуту територію та масивний, освітлений особняк.

Зайшовши до будинку, вона зустріла матір.

— Привіт, доню, я так рада тебе бачити!

— І я тебе, — сухо відповіла Анна.

— Ну, ходімо до столу, батько вже чекає, — лагідно сказала жінка.

Анна пройшла в залу, де за столом сидів її батько з незмінно серйозним виразом обличчя.

— Ну, привіт, пропажа, — сказав він.

— І я тебе рада бачити, — відповіла вона.

— Сідаймо вечеряти. Сьогодні у нас плов по-вірменськи — фірмова страва твого батька, — з гордістю додала матір.

— В далеких 90-х цей рецепт мені розповів мій бізнес-партнер Рафік, царство йому небесне, хороший був хлопець, — згадав батько, накладаючи собі їжу.

— Так, тату, я пам’ятаю, — кивнула Анна.

— Як у тебе справи? — запитала мати.

— Багато роботи, багато нових справ, — коротко відповіла Анна.

— Я чула по новинах про ту жахливу справу… Це правда? — спитала матір, обережно дивлячись на доньку.

— Правда. Але не хочу зараз про це говорити.

— Ти дивись, щоб з тобою нічого не сталося, — втрутився батько. — Постійно з тими бандитами крутитеся.

— Тату, ти ж сам віддав мене на карате. Чого мені боятися? У мене є табельна зброя.

Батько схвально кивнув.

— Доню, а як же танці? Ти так чудово танцювала вальс у дитинстві… Тренер казала, що ти могла б досягти успіху! — зітхнула мати.

— Еге ж, — буркнув батько. — Я один раз відвів її на карате — і вона відразу зрозуміла, що це їй більше знадобиться в житті.

Анна стримано посміхнулась.

— Може, вже награлася в поліцейських? — продовжив батько. — Повертайся в сімейний бізнес. Ось у сусідів дочка полетіла в Лондон новий напрямок відкривати.

— Тату, ми це вже обговорювали. Я свій вибір зробила ще в дитинстві.

— Ну, хоча б дозволь мені купити тобі нормальну квартиру біля роботи. Краще, ніж той старий житловий фонд, який ти винаймаєш.

— Ми ж уже про це говорили! — Анна зітхнула.

— Анно, ти ще приймаєш ті таблетки, що лікар призначив? — раптом спитала мати.

— Так,мамо.

— Ну гаразд… А що з чоловіками? Ми ж не молоді, хочемо внуків поняньчити.

— Ой, ні, досить… — відмахнулася Анна.

— Чи, може, тобі чоловіки не подобаються? — примружився батько.

— Все, я себе відчуваю, як на допиті! — вибухнула Анна.

Щоб згладити ситуацію, мати швидко змінила тему.

— Може, ти залишишся на ніч? Ми тобі вже постелили в твоїй кімнаті.

— Ні, мені завтра на роботу.

Після вечері Анна попрощалася з батьками, сіла в авто й вирушила назад до міста.

Нічний ліс, дощ, дорога, огорнута туманом. Вона їхала пустельною трасою, поки різкий удар не змусив машину здригнутися. На панелі приладів засвітився сигнал спущеної шини.

— Чорт… — прошепотіла вона, зупиняючись.

Вийшовши з машини, Анна кинула швидкий погляд навколо. Ліс стояв темним і мовчазним. Блискавка раптово розсікла небо, висвітливши мокру дорогу та дерева. Гримнув грім, і від несподіванки вона ледь не присіла.

Підійшовши до колеса, вона побачила, що воно буквально розірвалося. Потрібно було перевірити, чи є запаска. Відкривши багажник, вона зітхнула: запасного колеса не було.

І тут… Вона почула ледь чутні кроки десь у лісі. Серце закалатало. Вона різко озирнулася, але нікого не побачила.

Швидко зачинивши багажник, Анна повернулася в машину, заблокувала двері та потягнулася до сумки, де лежав пістолет. Її палець зупинився на спусковому гачку.

Минуло кілька хвилин, поки її серце трохи заспокоїлося. Вона дістала телефон і знайшла номер евакуатора.

— Ало, це "ЕваАвто".

— Доброго вечора. У мене пробило шину за містом, а запаски нема.

— Гаразд. Це буде коштувати п’ять тисяч гривень. Надішліть геолокацію.

— Добре.

Чекаючи евакуатор, вона намагалася не думати про ті кроки. Але вдалині, в світлі фар, їй здалося, що вона бачить постать… Людина? Чи просто тінь? Вона потерла очі, але більше нічого не було.

Коли евакуатор нарешті прибув, водій привітно посміхнувся.

— Ну, ви й смілива, їздити тут самій уночі без запаски!

Анна лише кивнула.

— Ви часом не бачили когось на дорозі? — запитала вона.

— Кого? Тут лише ліс, — здивувався він.

Їй це не сподобалось. Вона сіла в евакуатор, але відчуття тривоги не зникло…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍