Taras Havrysh - Слідами дощу, Taras Havrysh

Міський відділок поліції. Кабінет Анни та Артура

Ранкове сонце пробивалося крізь жалюзі, розливаючи тепле світло по кабінету. Надворі було напрочуд тихо, ніби місто ще не зовсім прокинулося.

Артур, відкинувшись у кріслі, задумливо постукував ручкою по столу. Перед ним на моніторі висів файл із криміналістичного центру. Він перечитав його кілька разів, але все одно не міг повністю усвідомити те, що було написано.

Двері кабінету відчинилися, і зайшла Анна.

— Щось нове? — кинула вона, помітивши, що Артур сидить не у своїй звичній розслабленій позі, а зосереджений і серйозний.

— Ага. Нам передали психологічний портрет убивці, — промовив він, розвертаючи до неї ноутбук. — Сідай, читай.

Анна сіла навпроти, втупившись у текст.

Злочинець: організований серійний вбивця.
Мотиви: ритуальне вбивство, отримання контролю над жертвою, садистичне задоволення.
Спосіб убивства: жертві завдають серію порізів на обличчі ще за життя, смертельний удар завдається гострим предметом у ліву частину шиї.
Ймовірно, має високий рівень самоконтролю.
Не залишає слідів. Добре підготовлений.
Секс не є мотивом. Вбивства — це акт контролю.
Можливо, слідкує за розслідуванням.

Анна відчула, як її пальці трохи напружилися.

— Тобто він отримує задоволення не від самої смерті, а від моменту страждань… — сказала вона, продовжуючи перечитувати документ.

— І це погано, — додав Артур, відкидаючись назад. — Це означає, що йому потрібно відчувати страх жертви. Він не просто вбиває — він насолоджується процесом.

Анна провела рукою по підборіддю.

— Якщо він настільки холоднокровний і продуманий, значить, він діє не імпульсивно.

— Що ще гірше, — зітхнув Артур. — Це означає, що він не зупиниться.

Анна задумливо стисла губи.

— Ідеальний хижак…

— Мені це не подобається, — сказав Артур. — Кожен раз, коли ми думаємо, що маємо хоч якусь зачіпку, виходить, що він на крок попереду.

Вона зітхнула.

— А що з минулою справою? Там теж було все так само?

— Так. Нуль слідів, нуль свідків, все зроблено чисто. Якщо це той самий вбивця, то він уже має досвід.

Анна вперлася ліктями в стіл.

— Отже, нам треба знайти хоч щось, що могло б його видати.

— Це буде непросто, — кинув Артур. — Судячи з цього портрету, він любить грати в хованки.

Анна глянула у вікно. Сонце вже повністю освітило вулиці міста. Надворі був гарний, спокійний ранок.

Але десь там, у цьому місті, гуляв чоловік, якого вони намагалися знайти.

І вони знали — він не зупиниться.

 

Раптом двері різко відчинилися, і на порозі з’явився черговий. Він тримав папку й виглядав спантеличеним.

— Вам терміново до начальника, — сказав він. — Щось важливе.

Анна й Артур перезирнулися, швидко схопили свої речі та рушили до кабінету Віктора Михайловича.

 

Кабінет начальника

Полковник сидів за столом, гортаючи документи. Побачивши їх, кивнув на стільці.

— Сідайте.

Анна та Артур мовчки виконали наказ.

— Щойно отримали інформацію, — почав він. — Минулої ночі в сусідньому районі чоловік напав на молоду дівчину. Їй вдалося втекти, але поліція його затримала.

Артур підняв брови.

— Він підходить під нашого?

Полковник покрутив у руках ручку.

— Сценарій схожий: гроза, ніж, напад на самотню дівчину. Він мовчить, відмовляється співпрацювати. Але треба перевірити.

Анна стиснула щелепи.

— Ми негайно виїжджаємо.

 

Поліцейський відділок. Допитова кімната

Темна кімната, єдине джерело світла — лампа над столом. У стіні за дзеркалом спостереження вже хтось стояв, фіксуючи кожну деталь.

На стільці, спираючись ліктями на стіл, сидів затриманий. Чоловік років сорока, неголений, із глибокими темними колами під очима. Його руки були скуовані наручниками, але виглядав він не заляканим, а роздратованим.

Анна та Артур увійшли. Артур кинув теку на стіл, присів, склав руки на грудях. Анна повільно обійшла навколо столу, вдивляючись у його обличчя.

Тиша затягнулась.

— Ну що ж, — першим заговорив Артур. — Маємо цікаву історію. Минулої ночі ти чомусь вирішив прогулятися в грозу. Нічого дивного, правда?

Затриманий мовчав.

Анна сіла навпроти, поклала руки на стіл, нахилилася трохи вперед.

— І випадково так сталося, що ти напав на дівчину з ножем.

Затриманий посміхнувся.

— Що за маячня?

— Маячня? — перепитав Артур, відкриваючи теку. — У нас є її свідчення. Вона бачила твоє обличчя.

— Бачила? — чоловік пирхнув. — А раптом вона бреше?

Анна стиснула губи.

— У тебе був ніж, це підтверджено. Як поясниш?

— Ніж? — він повільно кивнув. — Так, був. Для самозахисту.

Артур зробив вигляд, що дуже зацікавлений.

— Від кого?

— Від усіх цих покидьків на вулиці. Дівка йшла сама вночі, хто знає, що в неї на думці?

Анна злегка розвернула голову.

— Тобто ти захищався від неї?

— Саме так. Вона кричала, махала руками. Це мене налякало.

— Налякало? — голос Артура потемнів. — А якщо я скажу, що є записи камер?

Чоловік трохи напружився, але швидко взяв себе в руки.

— Камери? Ну то покажіть мені ці записи.

Анна посміхнулася.

— Ти думаєш, ми б сиділи тут, якби тебе вже не розкусили?

Чоловік відвів погляд, але не сказав ні слова.

Тиша.

Артур відкрив теку, підняв один аркуш.

— Отже, ти раніше вже мав проблеми із законом. Напад, погрози, зберігання холодної зброї… Але досі — жодних серйозних справ. Так що ж змінилося цієї ночі?

— Вам потрібен якийсь маніяк, ось ви й вирішили зробити мене ним?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍