Taras Havrysh - Слідами дощу, Taras Havrysh

Анна приїхала до будівлі закинутого інтернату. Надворі вирувала шалена гроза: злива стікала холодними потоками, небо раз у раз розрізали білі блискавиці. Вона прислухалася й раптом почула: з даху лунав вальс. Серце підступило до горла. Це було запрошення.

Витягнувши пістолет, вона швидко оглянула будівлю й помітила пожежні сходи, що вели нагору. Вона знала, що дертися по них у таку погоду небезпечно, але заходити всередину ще ризикованіше. Ступивши на сходи, вона відчула, як під ногами ковзає мокрий метал. Крок за кроком, тримаючись за слизькі перила, вона лізла вгору, а музика ставала все гучнішою.

Добравшись до даху, вона застигла. Перед нею розгорталася сцена, від якої кров холонула в жилах. На краю даху стояв чоловік у чорному одязі, капюшон закривав його обличчя. Він плавно рухався, повторюючи: раз-два-три, раз-два-три… Поруч, загорнутий у плівку від дощу, крутився старий грамофон, з якого лунала мелодія.

Розряд блискавки освітив усе навколо, а грім вдарив так гучно, що здавалося, ніби небо вибухнуло.

Чоловік різко розвернувся й закричав у ніч: — О, так! Чорт забирай, яка прекрасна погода!

Він відкинув капюшон, і Анна відчула, як у неї похололо всередині. Вона згадала його. Він сидів поруч із нею в парку.

— Ми з тобою вже зустрічалися, — промовив він, усміхаючись. — Нас більше пов’язує, ніж ти можеш уявити.

— В мене немає нічого спільного з таким виродком, як ти! — різко відповіла вона, тримаючи пістолет на прицілі.

— О, ти помиляєшся, — його голос був спокійний, навіть лагідний. — Ти прийшла сюди, бо шукала мене. Як і всі інші… Але ти інша. Ти була тут, у цьому інтернаті. Зі своїм батьком. Я заздрив тобі…

— Досить! — крикнула Анна. — Руки за голову, інакше я стріляю!

Він не поворухнувся. Лише дивився на неї пильно, майже із захопленням.

— Хочеш знати? Хочеш знати?! — його голос раптово став різким. — Я був звичайним хлопчиком, але в мене вкрали дитинство! Спочатку батьки — вони били мене, закривали в підвалі, морили голодом. А потім вона…

Анна не кліпала. Він зробив крок уперед.

— Вона била мене щоночі, — його голос затремтів. — Грала на роялі й змушувала танцювати. Раз-два-три, раз-два-три… А потім підходила, хапала за підборіддя й питала: ти боїшся мене? Вона отримувала від цього насолоду! Але знаєш, що найцікавіше? — його губи розтягнулися в страшній усмішці. — Я перестав боятися. І коли вона це зрозуміла… вона почала бити мене сильніше.

— Ти боїшся мене? — він перекривив її голос, очі його блищали від шаленства. — Так питала вона! І тоді я вирішив: час запитати її про це!

Його сміх розітнув ніч. Анна стояла як укопана, пальці стискали рукоятку пістолета.

— Я зайшов до її кімнати тієї ночі, — його голос став майже ніжним. — Витягнув ніж, який вкрав на кухні. Вона лежала на підлозі, п’яна, сміялася. Я пройшовся лезом по її обличчю. Вона впала…

Він зробив глибокий вдих і закрив очі.

— Вальс замовк. Грім вдарив так, що аж стіни здригнулися. І я відчув… свободу. Я наносив удар за ударом, поки не почув її останній зітх. І знаєш що? Це було… прекрасно.

Анна більше не могла слухати.

— Досить! — крикнула вона, навівши пістолет прямо йому в голову.

Вдалині загорілися проблискові маячки. Він засміявся.

— Анно, твій батько вчив тебе укладати угоди? — його голос став рівним, холодним.

— Які ще угоди?!

— Останній вальс. Ти й я. І я здаюся.

Анна застигла.

— Береш наручники, пристібаєш мене до себе. Ми танцюємо — і я твій. Усі козирі в твоїх руках.

Вона зневажала його. Кожна клітина її тіла кричала: не ведися!. Але вона зробила крок уперед.

— Один хибний рух — і я стріляю.

Вона дістала наручники, пристебнула його до себе. Серце билося так, ніби ось-ось вистрибне з грудей. Вальс продовжував лунати. Він узяв її за руку… і вони почали танцювати.

Його рухи були плавними, легкими. Раз-два-три, раз-два-три… Їхні ноги ковзали мокрим дахом, блискавки освітлювали їх, наче прожектори на сцені. Він не зводив з неї очей.

Вони були на краю. Анна не помітила, як це сталося.

— Ти прекрасна, — прошепотів він і посміхнувся.

Грім ударив. Він нахилився назад… і полетів униз, потягнувши її за собою.

Вітер свистів у вухах. Її очі розширилися від жаху.

Їхні тіла вдарилися об тверду мокру землю.

Гроза тріумфувала.

ОСТАННІЙ ВАЛЬС СТАНЦЬОВАНО.

Кінець