Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

-А коли вирішили звернутись до лікарні?

-Коли присмак свинцю в роті відчувався більш виразно, і головний біль був таким нестерпним, що працювати було неможливо.

-Як ви гадаєте, звідки цей важкий метал міг опинитись у вашому організмі в такій кількості?

-Гадки не маю.

-А ви давно працюєте в цьому офісі?

-Вже третій рік.

-І раніше такого не було? Ні в кого зі співробітників?

-Та, здається, ні.

-Цікаво. А скажіть, де знаходиться ваше підприємство?

-Компанія винаймає приміщення в бізнес-центрі.

-А адреса?

-Польський узвіз, 11.

-Зрозуміло. Добре, дякую, одужуйте, – оптимістично кинула слідча, прямуючи до дверей.

В коридорі вона натрапила на помічника, який, судячи з усього, закінчив раніше за неї, та крокував їй назустріч.

-Швидко ж ти. Що в тебе? Дізнався щось цікаве?

-Щось є. Виявляється, ці двоє працювали в одній будівлі, хоча й не були знайомі до того, як потрапили до лікарні.

-Адреса цієї будівлі, випадково, не Польський узвіз, 11? – Михайлова ввела підлеглого в здивування своїми словами.

-Ваш «клієнт» теж?

-Так, треба б туди з’їздити.

-Ви вважаєте, що справа в самому приміщенні? Низькоякісні будівельні матеріали чи щось подібне? В такому разі потрібно звернутись до спеціалістів із Держпродспоживслужби, чи до кого там в таких випадках звертаються?

-Спочатку дізнаємось, як давно в офісі робили ремонт й оглянемо робочі місця потерпілих.

-А якщо тамтешні грамотії почнуть вимагати «ордер», як вони зазвичай полюбляють це робити?

-Тоді зателефонуємо до Сергія Івановича та дамо запит на документ.

-А зараз ви не бажаєте його повідомити?

-Він сам прохав телефонувати, якщо щось серйозне. А ступінь серйозності ми зараз і з’ясуємо.

Колеги вирушили до автомобіля, зустрівши дорогою безліч облич в медичних масках. Дуже зручна річ. Можна приховати своє обличчя, приховати свої емоції. Адже іноді є нестерпне бажання усміхнутись, згадавши кумедний випадок або просто маючи гарний настрій, проте оточуючі можуть неправильно тлумачити цей прояв міміки, приписавши пару-трійку зайвих діагнозів. Або ж навпаки, спілкуючись із вкрай неприємною особою, більше не потрібно стримуватися, щоб не скривити йому гидку гримасу. Одним словом, щось позитивне в цих карантинних заходах все ж є. Крім величезних штрафів за їхнє недотримання, звісно.

Увійшовши до бізнес-центру, колеги вирішили розділитись. Цього разу Михайло попрямував до страхової фірми, де працював пацієнт із 813-ї палати, а Кіра вирішила відвідати офіс інвестиційної компанії, де працював один із постраждалих. Незважаючи на побоювання Лісового, директор фірми з розумінням поставився до візиту поліцейського та дозволив оглянути робоче місце співробітника, який потрапив до лікарні, але за однієї умови. Він особисто буде присутній поруч із помічником слідчої, доки той працює в стінах компанії.

Робоче місце офісного клерка було доволі типовим: комп’ютер, документи на столі, ручки, нотатник із листками-наліпками, деякі з яких були наліплені на монітор, порожні паперові стаканчики з-під кави з цікавою назвою «Старбукс». Оригінальна назва, і кольори такі самі, як у популярної компанії. А головне, замінити одну літеру – і вже можна уникнути судових позовів. А комерційний успіх завдяки відповідній асоціації у клієнтів забезпечений. До того ж не всі з них знають, як правильно пишеться це слово.

Також степлер, фотографія якоїсь дівчини, ймовірно, дружини, календар на стіні, принтер. Коротше кажучи, робоча атмосфера.

-Скажіть, будь ласка, а в цьому приміщенні давно робили ремонт? – Лісовий запитав директора, оглядаючи стелю та стіни офісу.

-Ой, здається, позаминулої весни. А що?

-А як давно ви тут орендуєте приміщення?

-Ми тут вже понад вісім років, – немов рекламуючи надійність своєї компанії, відповів Юхим Валерійович.

-Зрозуміло, – Михайло сів у робоче крісло й, надягнувши рукавички, почав по черзі відкривати шухляди столу, копирсаючись в них.

-Скажіть, ви шукаєте щось конкретне? – поцікавився у поліцейського чоловік.

-Поки що не можу сказати, але наша робота полягає в тому, щоб шукати щось підозріле, – вичерпно відповів він, не відволікаючись від процесу.

-От воно як? – скептично промовив Юхим.

-Так. До речі, чи помічали ви щось дивне останнім часом?

-Наприклад? – розгублено та з певною тривогою перепитав директор.

-Та що завгодно. Дивні відвідувачі, незвичні явища в офісі, поява нових предметів? Можливо, навіть нові відчуття? Запахи?

-Запахи? – відверто здивувавшись і підозрюючи, що з нього кепкують, запитав страховик.

-Так, можливо, відчували в роті металевий присмак? Запаморочення? Слабкість?

-Знаєте що! – відверто розлютившись на хлопця, обурився Юхим Валерійович. – Якщо ви закінчили, то прошу більше не витрачати мій час й покинути офіс, якщо не знаєте, навіщо прийшли. Коли точно будете знати, що шукати, тоді й приходьте! І бажано з ордером.

-Знову цей «ордер», – пробурмотів собі під ніс Лісовий.

-Що? – не розчув слів правоохоронця Юхим.

-Дякую, кажу, за співпрацю! Ви нам дуже допомогли, – старлей відтараторив завчену до автоматизму репліку, якою зазвичай поліцейські завершують розмову з громадянами.

-Всього найкращого! – проігнорував вдавану ввічливість поліцейського директор.

Раптом до нього підійшла молода дівчина років двадцяти в білосніжній сорочці та із явно нездоровим виглядом обличчя.

-Вибачте, Юхиме Валерійовичу, ви ще зайняті? – млявим голосом звернулась вона до керівника.

-Ні, Олено, цей пан вже йде. Що ти хотіла? – все ще суворим тоном запитав він підлеглу.

-Вибачте, можна сьогодні попроситися піти раніше? Мені щось зле.

Після цих слів Лісовий почав уважно розглядати дівчину, особливо її обличчя.

Блідість шкіри, темні кола під очима, тьмяне волосся. Вона була явно хвора.