Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

Розділ 3

Поїздка до Дачного, як і очікувалось, не дала бажаних результатів. Євгена Гриценка не було вдома, але, за словами сусідів, він володів Volkswagen'ом на литовській реєстрації, ідентичним тому, який камера зафіксувала біля дому Леоніда за кілька секунд до вибуху. Останній час він мешкав сам, оскільки мати покійного Івана після вбивства сина потрапила до лікарні з серцевим нападом, врятувати від наслідків якого лікарі її так і не змогли. Таким чином, Євген втратив одразу двох членів родини, й тому його рішення цілком зрозуміле. Останнього разу його бачили минулого ранку в сільському магазині, де він набрав багато консерв, круп та іншої їжі з тривалим терміном зберігання, що свідчило про те, що чоловік готувався довго перебувати в розшуку. Тому, дізнавшись про це, Кіра попросила оголосити громадянина Гриценка в розшук, після чого колеги вирушили назад до райвідділу.

-Що думаєте з цього приводу? – запитав Михайло наставницю, звертаючи на трасу в бік міста.

-А що я маю думати? Чи ти думаєш, що мої думки чимось відрізняються від твоїх? Я теж розумію всю суть ситуації, але часи «кров за кров» минули, і тепер панує кримінальний кодекс.

Лісовий мовчки вів автомобіль.

-Так, і те, що закон в нашій країні помер, я теж знаю. Але що тепер? Дозволяти кожному вершити самосуд? Тоді навколо нас швидко запанує анархія, – вичерпно пояснила Михайлова.

-Анархія – матір порядку, – Михайло промовив свої думки вголос.

-Що? – перепитала слідча.

-Так, це я про своє. Згадалась бунтарська юність, – всміхнувся старлей.

-То ти, виходить, був бунтарем?

-Щось на кшталт того.

-Кляв владу, ненавидів поліцію? Так?

-Міліцію. Тоді ще не було поліції.

-А що ж потім сталось? Чому змінив думку? Чому став частиною системи?

-А хто вам сказав, що я змінив думку? – його зловтішна посмішка ще більше натягнулась.

-Ах, ось як? Тож серед нас затесався анархіст?

-Кіра Валентинівна, ви справді вважаєте, що я в поліції один такий?

Їхню політичну дискусію перервав дзвінок від Сергія Івановича.

-Кіра, ви де? – запитав керівник.

-Вже під’їжджаємо до міста. А що?

-Їдьте до лікарні номер 3. Там потрібно поспілкуватись із завідувачем терапевтичного відділення.

-А що сталось?

-Саме це й з’ясуйте, а потім одразу перетелефонуйте до мене. Якщо там все й справді так, як він каже, тоді будемо відкривати справу.

Натиснувши на газ, Лісовий помчав весняним містом, вулиці якого, завдяки оголошеному карантину, трохи розвантажились. Машин на дорогах було менше, ніж зазвичай, тож за пів години поліцейські вже під’їхали до шпиталю.

«Заходити до лікарні лише в бахілах і масці», – такий напис був на дверях закладу. Через це правоохоронцям довелось розщедритись на бахіли, адже масками їх, на щастя, забезпечувала держава. До того ж «намордник» в більшості аптек міста був дефіцитом, а де й траплявся, то коштував в сім разів дорожче, ніж ще три місяці тому.

-Ви з поліції? – запитав кремезний чоловік низького зросту в білому халаті.

-Так. Це ви нас викликали?

-Так, ходімо до мене.

Лікар, запросивши слідчих до кабінету, флегматично зачинив двері й прослідував за свій стіл.

-Сідайте! – медик вказав на два незручні стільця.

Михайло, вмостившись на потертій, місцями потрісканій стільчик, поклав на коліна нотатник та приготувався щось записувати. І хоч ця розмова поки що була не під протокол, завжди є деталі, які варто відзначити.

-Що у вас трапилось? – з цікавістю запитала Кіра.

-Розумієте, мабуть, це й не заслуговує на увагу поліції, але я все-таки маю про таке повідомити, – лікар схрестив пальці рук, покладених на стіл. – За останні два тижні до нашого відділення надійшли три пацієнти з незвичайним діагнозом.

-Що з ними не так?

-Справа в тому, що всі вони мають однакові симптоми: слабкість, запаморочення, втрата апетиту, нудота.

-Це рідкісні для вашої практики симптоми? – хоча Лісовий і не мав медичної освіти, але все ж не втримався від сарказму.

-Є ще дещо. У всіх з них аналізи вказують на підвищений вміст свинцю в організмі. Причому в такій концентрації, що це було помітно навіть зовні.

-Яким чином? – щиро поцікавилась Михайлова.

-Ну, звичайні для отруєння плюмбумом симптоми: темні кола під очима, блідість шкіри, синюшність слизових оболонок, особливо виділяється синювата кайма на яснах.

-Цікаво. А де працюють ці люди?

-В тому й справа. Якби це були металурги чи нафтовики, тоді все було б зрозуміло. Але це звичайні клерки. Один працює в страховій компанії, інший займається якимись інвестиціями.

-Цікаво. А де вони зараз?

-Хто?

-Ці ваші пацієнти.

-А, то ж в своїх палатах. Хочете з ними побалакати?

-Так, це було б корисно для справи.

-Звісно. Один у 813-й, двоє інших у 815-й.

-Добре, дякуємо.

Поліцейські вийшли з кабінету завідувача і розподілили обов’язки.

-Я до 813-ї, а ти навідай пацієнтів у 815-й. Запитай, як давно вони відчувають це нездужання, та дізнайся адреси місць їхньої роботи, – дала вказівку підлеглому Кіра.

Після цього вона увійшла до палати хворого. На ліжку лежав молодик в бавовняній піжамі та щось набирав на екрані телефона.

-Добрий день. Мене звати Кіра Валентинівна Михайлова, я слідча Шевченківського РУВС, – дівчина продемонструвала співрозмовнику посвідчення.

-Доброго дня, – хлопець підвівся з ліжка.

-Лежіть-лежіть. Я вас відволіку не надовго – всього на кілька хвилин. Лише поставлю декілька запитань.

Кіра сіла на стілець поруч із ним.

-Скажіть, будь ласка, де і ким ви працюєте?

-Я менеджер в страховій компанії «Кальварія».

-У когось із співробітників спостерігались ті самі симптоми, що й у вас?

-Та ні, здається, ні.

-А ви давно відчуваєте це нездужання?

-Та, воно, розумієте, протягом тривалого часу поступово накочувалось на мене. Спочатку не звертав уваги, скидав все на роботу. Самі знаєте, як це буває: втома, дратівливість, постійне бажання спати. Але працювати все одно потрібно, тому кілька чашок кави, і вперед!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍