Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

Закінчивши на місці злочину, поліцейські вирушили до райвідділу, щоб відпрацювати всі контакти, які надав Леонід.

-Та тут злочинець на злочинцеві злочинця злочинцем підганяє, – за кілька годин роботи відгукнувся про список підозрюваних Лісовий.

-Так, бачу. Гога Чухаркішвілі, відомий як Гога Вінницький – кримінальний авторитет. Володимир Теренть'єв – відомий у 90-х «браток». Емма Кацман – племінниця депутата.

-З таким списком нам й кількох місяців не вистачить. А Сергій Іванович наказав відкласти всі справи та займатись лише цією. До того ж, хто б із цих впливових людей не був причетним до замаху, все одно він зробив це не власноруч.

-Саме так. Знайдемо підривника – вийдемо на замовника, – підсумувала Кіра.

-Ох, я вже втомився від цього всього, – з відчаєм в голосі промовив Лісовий, підводячись з-за столу.

Він підійшов до чайника, який щойно закипів, кинув до чашки пакетик і заповнив її окропом.

-Чи не бажаєте чаю?

-Так, Михайле, зроби, будь ласка.

Слідча теж втомилась від такого напруженого дня. Символи на моніторі розпливались, голова починала боліти, тож вона заплющила очі й почала масажувати скроні.

-Мед закінчився, – із жалем повідомив Михайло.

-Добре, тоді нічого не додавай.

-Може, хоча б ложку цукру?

-Я не п’ю з цукром, – нагадала підлеглому жінка.

Михайло забрав свою чашку, дзвінко розмішуючи цукор, і підійшов до вікна, за яким повільно сідало яскраве весняне сонце.

-Я ось що думаю, – несподівано старшого лейтенанта осяяла думка. – На записі видно, що машина з’явилась тієї миті, коли хлопець підійшов до хвіртки. Після цього злочинець якнайшвидше кинув бомбу в двір.

-Я зрозуміла, до чого ти ведеш. Мішенню був Григорій. Але за що? Хоча, я, звісно, розумію, що він далеко не ангел, і манери в нього, м’яко кажучи, не аристократичні. Пересічний представник «золотої молоді», який вважає, що йому все дозволено, бо тато, в будь-якому випадку, все владнає. Але все ж таки. Ти думаєш, він міг когось серйозно розлютити?

-Зараз подивимось, – Михайло поквапився сісти за комп’ютер, поставивши чашку на край столу.

Він швидко поводив мишкою, клацнув кудись, потім кілька разів натиснув на клавіші, після чого його очі забігали по екрану монітора. В кабінеті на кілька хвилин запанувала інтригуюча тиша.

-Дивіться! – раптом вигукнув Михайло, водночас перекинувши знахідку колезі на комп’ютер.

-Що тут?

-Два роки тому Григорій фігурував в дуже дивній справі. В селі Дачне на дискотеці цей хлопець завдав ножового поранення місцевому мешканцеві Івану Гриценко 2001 року народження, від чого той згодом помер. І найцікавіше – підозру йому так і не висунули. Спершу він проходив як свідок, а потім як потерпілий. А саме вбивство перекваліфікували на вимушений самозахист.

-Так, бачу. При цьому Григорій був із друзями, а той хлопець – сам один.

-Ну, звісно, що без його впливового татка не обійшлось. А хто вів справу? Не з наших хтось? – з побоюванням запитав Михайло.

-Ні. Справу вів Біляївський райвідділ.

-Ну, слава Богу, – з полегшенням промовив він.

-Ти, справді, такої поганої думки про Сергія Івановича, що припустив, ніби той дозволив би спустити цю справу на гальмах?

Лісовий вирішив промовчати, щоб його слова не обернулись проти нього.

В розслідуванні з'явився новий виток. Одна проблема, коли батьки, розбещуючи дитину, вирощують відвертого ледаря, який марно витрачає своє життя й не пристосований до будь-яких побутових труднощів, а інша проблема – коли через їхню недбалість виростає справжній злочинець, а тим більше – вбивця, й найгірше те, що він зовсім не відчуває провини за свої вчинки. І навіть після цього Леонід, судячи з усього, ніяк не змінив своє ставлення до сина, досі оберігаючи його від будь-яких негараздів.

-У вбитого залишився хтось? – помітивши нову ниточку в справі, запитала Михайлова.

-Так, щойно перевірив. Батько Івана – Євген Гриценко – подав до суду скаргу з вимогою притягнути вбивцю свого сина до кримінальної відповідальності, але її відхилили. І ще дещо... – помічник слідчої зробив інтригуючу паузу.

-Що ти там знайшов? – з нетерпінням, неначе пінцетом, витягувала інформацію Кіра.

-Незабаром після цієї скарги від Євгена Гриценка надійшла заява про напад групою невідомих осіб біля його будинку. Він описав зовнішній вигляд і марку автомобіля нападників, але...

-Але злочинців так і не знайшли, – перебила Михайлова.

-Або, скоріше за все, навіть не шукали, – невтішно підсумував Михайло.

-Що ж. Чиїх це була рук справа, теж нескладно здогадатись. Тепер потрібно навідатись до цього Євгена і поспілкуватись. Ось тільки треба бути обережними, якщо в нього ще залишилась вибухівка.

-Давайте, відкладемо це на завтра. Ще треба повідомити Сергія Івановича про те, що ми знайшли стосовно його «друга», – не без іронії зауважив помічник.

-Навіщо ти так? – докорила підопічному Михайлова. – У нього така робота – всіх в місті знати, від малого до великого. Будеш на його місці – з тобою теж бізнесмени та політики за руку вітатимуться.

-Мені й на моєму місці добре. Тим паче, як я можу поміняти таку керівницю, як ви, на якесь там крісло керівника райвідділу? – вже не стримуючи посмішки, промовив поліцейський.

-А ти все жартуєш, Михайле. Нічого. Не все ж життя в помічниках слідчого сидіти. Скоро й до мого крісла доростеш, а там, дивись, і до кабінета Сергія Івановича недалеко.

-Чому ж ви тоді на його трон не мітите? Вам все одно ближче до нього, аніж мені, – доречно зауважив підлеглий.

-Ну, Михайле, не тільки ти без мене сумуватимеш. Я теж тебе просто так залишити не зможу, – тут вже й Кіра блиснула сарказмом.