Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

Чоловік досі тремтячою рукою привітався з Сергієм Івановичем.

-Привіт, Сергію.

-Привіт, Леоніде. Що тут у тебе сталось?

Судячи з усього, потерпілий та начальник відділу були давніми знайомими. Тож розслідування, найімовірніше, матиме пріоритетний характер.

-Та ось, подивись, що ці виродки накоїли.

-Коли це було?

-Що коли було?

-Вибух о котрій стався?

-Ой, я не знаю, я щойно перед вами приїхав.

-Стоп. А хто ж тоді нас викликав?

-То ж, Грицько – мій син. Він тільки-но повернувся додому й каже, що не встиг переступити поріг, як за спиною прогриміло.

-А можемо ми, для повноти картини, з ним поговорити?

-З Грицьком? Так, він в будинку. Ходімо!

На шляху до будинку Михайлова звернула увагу на металеві частинки, розкидані на подвір’ї.

-Що це? – запитав Лісовий, піднявши одну з них та уважно розглядаючи.

-Схоже на уламок болта, – відповіла Михайлова, паралельно підбираючи металеву кульку.

-А це? – він вказав на предмет в її руці.

-Кулька з підшипника.

-Саморобний вибуховий пристрій?

-Так, Михайле, схоже на СВП. Треба відправити кілька частинок криміналістам, нехай встановлять склад вибухової речовини.

Сергій Іванович покликав підлеглих до будинку. У вітальні, на розкішному шкіряному дивані, сидів хлопець років двадцяти. На журнальному столику стояла широка склянка зі світло-коричневою рідиною на дні. Білий напис на чорній етикетці пляшки, що стояла поруч, підказував, що саме містилось в склянці.

Помітивши обурений погляд поліцейських, Леонід одразу почав виправдовувати сина.

-Нехай вип’є трохи. У хлопця все ж таки такий стрес.

Григорій знову наповнив склянку та залпом хильнув віскі, одразу ж доливши ще.

-Так-так. Я в його віці і то менше… – Михайло прошепотів свою думку на вухо Кірі, але одразу отримав ліктем в ребро знак того, що зараз краще промовчати.

-Ось, Грицько, познайомся, це панове слідчі, – усміхнено, трохи нагадуючи блазня, представив батько поліцейських синові.

-Я втомився. Давайте, потім, – недбало промовив хлопець, зробивши відповідний жест рукою, наче змахуючи бруд.

Присутні завмерли на місці від здивування. Лише Леонід повернувся до начальника відділу, обійняв його за плече й перейшов на напівшепіт:

-Слухай, Сергію Івановичу, а не можна це якось відкласти? Бачиш, хлопець зараз не в гуморі після того, що сталось.

-Послухайте, чим швидше ми почнемо слідчі дії, тим вища ймовірність знайти злочинця, – раптом втрутилась в розмову Кіра, привернувши до себе увагу колег.

Слідча тієї ж миті сіла на диван поруч із Григорієм і, вихопивши в нього з пальців склянку, промовила:

-А тепер розкажи, що ти бачив?

Очі хлопця, затуманені алкоголем, ніяк не могли зосередитись на капітані.

-Ти ще хто така? – ледве плентаючи язиком, обурився він. – Вали звідси!

Підійшовши до підлеглої, Сергій Іванович схопив Михайлову за передпліччя, наполягаючи відчепитись від свідка. Тож, як можна побачити, Гарних манер хлопцеві явно ніхто не насаджав.

-Не треба так грубо з ним, – ввічливо попросив Кіру батько Григорія.

-Грубо? – щиро здивувалась слідча. – Це я з ним грубо?

-Кіро! – суворо промовив майор, цього разу натякнувши їй тримати язика за зубами.

 

Судячи з усього, батько, немов зіницю ока, оберігав сина від всіх труднощів життя, тож хлопець виріс зовсім не пристосованим до спілкування з людьми.

-Скажи, Льоню, у тебе тут є камери?

-А, так! Звісно. Дві на подвір'ї й одна на вулиці, – з надією в голосі згадав господар.

-Чудово. Давай-но подивимось, що вони встигли зафіксувати.

-Зараз! – чоловік запросив поліцейських до свого кабінету на другому поверсі.

Камери були сполучені із жорстким диском комп’ютера, встановленого в будинку.

-Так, так. Ану-но, ще раз. За секунду до вибуху, – Сергій Іванович попросив знайомого знову перемотати запис.

-Ось, з’являється, судячи з усього, бомба. Звідки вона прилітає? – запитала Кіра.

-З того боку дподвір'я.

-Там є камери, що оглядають вулицю?

-Ні. Тільки біля воріт.

-Гаразд, давайте-но, подивимось, хто міг проїжджати повз за кілька хвилин до вибуху.

На відео видно, як Григорій повертається додому саме тоді, коли вулицею проїжджає «Фольксваген» на литовських номерах. В приватному секторі трафік не надто інтенсивний, тож можна припустити, що це авто підривника. До того ж машина повернула за ріг – саме в той бік, звідки на записі прилетіла вибухівка. Буквально за мить до цього хлопець встигає пройти подвір'ям та зайти до будинку, а за секунду лунає вибух.

-Тобто, виходить, що затримався б Грицько на секунду, і його могло б вже не бути з нами? О, Господи! – Леонід схопився за серце, впавши до крісла. – Який жах.

-Так, схоже, водій цієї автівки чекав, поки хтось із вашої родини зайде до подвір'я, і тільки тоді вирішив під’їхати ближче й кинути бомбу. Скажіть, Леоніде, ви маєте ворогів? – Михайлова поставила запитання потерпілому.

-Який жах. Знаєте, я досить впливовий в місті бізнесмен. Звісно, я маю ворогів. Але до чого тут мій син?

-Скажіть ще, а де його мати?

-Померла, коли йому виповнилось сім. Відтоді у мене, окрім нього, нікого немає.

-Мабуть, комусь було вигідно відібрати у вас найдорожче. Можете припустити, хто це міг бути?

-Можу, але тоді під підозру підпадає пів міста. Самі розумієте, з тим не поділився, тому дорогу перейшов. Я, звісно, можу дати вам номери телефонів всіх, хто, якщо не бажав мені смерті, то принаймні посягав на мій бізнес. Але перевіряти їх доведеться не один день.

-Нічого, це наша робота, – стримано заспокоїла бізнесмена Михайлова.

-Гаразд, в будь-якому разі поки що оголошуємо операцію «Перехоплення». Шукатимемо цю іномарку й того, хто може нею володіти. А ти, Льоню, поки подумай, з ким ти за останній час сильно посварився?