Михайло Небрицький - Матір порядку, Михайло Небрицький

-Я її не вбивав! – вкотре повторював затриманий викладач. – Я не заподіяв би їй шкоди!

-Що ви таке кажете? – саркастично зауважила Михайлова. – А звідки на її тілі час від часу з’являлися синці?

На це запитання чоловік лише схилив голову, опустивши погляд додолу.

-Я кохав її! – знову повторив затриманий.

-Важко було змиритись з думкою, що не все в цьому житті йде за вашим планом? Тому ви вирішили, що краще нехай нічого не буде, аніж все піде всупереч вашим бажанням?

-Я її не вбивав! – хлопець не стримався й підвищив голос.

-А хто тоді? На кафедрі, де ви викладаєте, зник флакон ефіру, сліди якого сьогодні наші експерти виявили на задньому сидінні автомобіля жертви. Схоже, що ви розпилили препарат для наркозу крізь голку шприца, встромивши її в щілину в задніх дверцятах. Так?

-Ні! Вам не повісити на мене вбивство тієї, кого я кохав.

-Ви її пригнічували! – прошепотіла Кіра йому в обличчя, нахилившись над ним.

-Я її кохав. Я все робив для неї.

-Ви вирішували за неї, як їй жити.

-Я жадав для неї лише найкращого. Я б усе їй дав, що мав, якби ми все ж таки одружились, – руки в кайданках помітно тремтіли.

-Ми бачили, як ви відповіли на її повідомлення про те, що вона збирається робити аборт.

-Вона була не в собі. Вона хотіла згубити нашу дитину. Тому я й розлютився.

-А розкажіть краще, як ви цю дитину зробили? Точніше, чи хотіла цього Ліля?

Очі Анатолія піднялись на слідчу. Здавалось, що якби не присутність Михайла, він би накинувся та вдавив її. Білки навколо зіниць налились кров’ю та ненавистю.

-Це вам та стара відьма наплела? – несподівано видав він.

-Вона не права?

-Вона ніколи не бажала своїй дочці щастя. Постійно налаштовувала її проти мене. Це вона й вмовила її зробити аборт.

-А вас розізлило, що вона поїхала для переривання вагітності додому – до Житомира, де ви не маєте на неї впливу.

-То це вона за цим туди поїхала?

-А ви наче не знали? – слідча ледве стримувалась, щоб не вдарити цього брехуна.

Проте, знову-таки, рятувала присутність Лісового. Адже вона завжди вчила помічника, що насильство під час допиту – неприпустимий захід. Поліцейський та затриманий від самого початку перебувають в нерівних умовах. Для фізичного впливу на того, хто сидить в кайданках, багато розуму не потрібно. Набагато складніше зробити так, щоб злочинець сам все розповів. А якщо він все ж наполегливо дотримується 63-ї статті Конституції й відмовляється свідчити проти себе, то головна зброя в такому випадку – факти.

Саме факти, а також достатня кількість доказів, переданих на розгляд суду, вирішують подальшу долю зловмисника. Дуже важливо, щоб розслідувана справа не стала для поліцейського чимось особистим. Його завдання – виявити підозрюваного в тому чи іншому злочині й відправити його до суду, який вже вирішить, що з ним робити далі. Головне – між цими двома процедурами зібрати якомога більше переконливих аргументів, чому суд має ізолювати цю особу від суспільства.

Так було й цього разу. Перелік прямих та непрямих доказів підтверджував версію про те, що саме Анатолій домігся смерті своєї співмешканки. Непрямі докази – це свідчення матері загиблої про те, що між її дочкою та затриманим неодноразово виникали конфлікти, під час яких він чинив на неї фізичний і психологічний тиск, що вже свідчило про його нестриманість. Також їхнє листування, в якому майбутній чоловік погрожував їй фізичною розправою у випадку, якщо вона таки насмілиться зробити аборт.

Також важливим доказом є спосіб вбивства. Враховуючи те, що ймовірний зловмисник має медичну освіту, а також спеціалізується в галузі фармакології, можна пояснити подібний спосіб зведення рахунків.

До прямих доказів слід віднести зникнення флакона з ефіром із кафедри, на якій працює підозрюваний. Причому під час останньої інвентаризації, проведеної два тижні тому, цей препарат був в наявності.

-Так, отакі кадри бувають в нашій роботі, – зітхнула Кіра, сидячи в кріслі робочого кабінета.

Лісовий, як зазвичай, заварював пакетик чаю, витягнутий з щойно розпакованої коробки.

-Господи, народ зовсім здурів, – промовив він, розмішуючи ложкою цукор.

-Згодна. Вбити співмешканку за те, що не бажала народжувати йому дітей. Тут й справді варто звернутись до психіатра.

-Та я не про це, – заперечив Михайло.

-А про що? – здивувалась вона.

-Вийшов до супермаркета придбати пачку чаю, а там черги, наче перед кінцем світу. Через цей коронавірус люди зовсім з глузду посходили. Скуповують гречку, наче завтра настане ядерна зима. Ледве пробився крізь пенсіонерок.

-А, ти про це? До речі, треба купити в зоомагазині корму для Персика. Бо якщо я його не погодую, він мене швидше в могилу зведе, ніж будь-яка інфекція.

Раптом двері різко розчинились, і до кабінета, мов вітер, увірвався Сергій Іванович. Не встигнувши перевести подих, він оглянув здивованих підлеглих, на чиїх обличчях відображалось явне нерозуміння.

-Збирайтесь, маємо вибух.

-В-вибух? Який вибух? – невпевнено перепитав Лісовий.

-Звичайний. В одному з подвір'їв приватного сектору спрацював вибуховий пристрій невідомого походження. Давайте, по конях!

Лісовий, почувши таку новину, залишив свій напій як є та поспіхом накинув куртку, паралельно підібравши зі столу ключі. За хвилину вони вже мчали на околицю міста.

Після того як сапери переконались у відсутності інших вибухонебезпечних елементів, слідчі зайшли в двір, де й стався інцидент. На порозі їх зустрів господар будинку – чоловік середнього віку, трохи повнуватий та з великою кількістю золотих каблучок на схожих на сардельки пальцях. До речі, сам будинок був далеко не «халупою». Двоповерховий маєток з червоної цегли та з гарними дубовими дверима. Просторий двір, де стояв понівичений уламками Ауді Q7. Проте в цій садибі було й щось позитивне. Звичка господарів подібних домогосподарств зводити триметрові паркани не дозволила уламкам розлетітись вулицею й уразити когось ще.