IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 6. Дзеркало крові і тіней

Коридор, яким ішли Іларія і Девід, здавався нескінченним. Кам’яні стіни, вкриті стародавніми рунами, змінювалися — символи зникали і з’являлися знову, наче дихали. Здавалося, що сам дім спостерігає за ними, мов живе створіння, голодне до їхніх страхів, до кожної емоції, що пульсує в їхніх серцях.

 

Чим далі вони йшли, тим більше Девід відчував, що простір викривлюється. Підлога під ногами вже не здавалася твердою — вона тримала його лише з милості, а часом ніби змінювала форму, змушуючи його ступати обережніше. Повітря ставало густішим, насиченим пилом, мов зітханням минулих століть.

 

— Ти це відчуваєш? — нарешті запитав він, дивлячись на Іларію.

 

— Вони вже близько, — відповіла вона. — Спогади, тіні, духи. Вони завжди приходять перед тим, як ми торкаємось серця прокляття.

 

Девід не зрозумів, кого вона мала на увазі, але з кожним кроком в ньому наростав страх — глибокий, майже тваринний.

 

І тоді вони побачили дзеркала.

 

Коридор раптово розширився, відкривши перед ними величезну залу, де кожна стіна була вкрита високими, вузькими дзеркалами. Але це були не просто відображення — в них було щось інше. Дзеркала ніби жили власним життям. Вони не віддзеркалювали рухів Девіда та Іларії повністю. Їхні образи були спотворені — очі ставали темнішими, обличчя — більш витягнутими, зловісними. В одному з дзеркал він побачив себе, але з очима, повними чорної безодні, а в іншому — Іларію з кров’ю на руках.

 

— Це ілюзії, — мовила вона, але голос її здався тремтячим.

 

Девід зупинився біля одного з дзеркал. У ньому він побачив… маєток у вогні. І себе — хлопчиком, що стоїть серед палаючих уламків. Сльози на обличчі, руки простягнуті вперед — до фігури жінки, яка зникала в полум’ї. Він чув власний крик, що лунав, наче з іншої реальності.

 

— Що це?! — він здригнувся, зробив крок назад.

 

— Дзеркала показують твої страхи… і твої гріхи, — сказала Іларія. — Але іноді… вони показують майбутнє.

 

— Майбутнє?.. — перепитав він, стискаючи кулаки.

 

Іларія не відповіла. Вона підійшла до одного з дзеркал і довго вдивлялася в нього. Девід підійшов ближче і побачив у відображенні не її, а… когось іншого. Жінку, дуже схожу на Іларію, але старшу. Її шкіра була вкрита дивними знаками, очі — зовсім порожні. Вона шепотіла щось, притискаючи руки до скляної поверхні.

 

— Це… моя мати, — прошепотіла Іларія.

 

Девід ошелешено озирнувся на неї.

 

— Твоя…?

 

— Вона зникла в цих стінах. Вона теж шукала відповіді. Але… ніколи не повернулася. Я бачила її лише в снах. І тепер — у цьому дзеркалі.

 

Іларія ступила ближче, але дзеркало раптово потемнішало. Відображення зникло, а скло покрилося тріщинами. З тріщин просочилась темна рідина — щось густе, схоже на кров. Дзеркало почало тремтіти, а потім… кричати. Пекельний звук наповнив залу, ніби сотні голосів кричали одночасно — від болю, від жаху, від розпачу.

 

Девід затулив вуха, але голоси вливалися прямо в його розум.

 

«Він її вб’є…»

«Кров. Серце. Постріл…»

«Любов — це вирок…»

 

— Ми маємо йти звідси! — крикнув Девід.

 

Іларія не рухалась. Вона стояла, як загіпнотизована, її очі були широко розплющені.

 

— Вони… показали мені шлях, — мовила вона. — Наступні двері… за вівтарем.

 

Він не став сперечатись. Він просто взяв її за руку — її пальці були крижаними — і потягнув далі, туди, де з темряви справді виринув силует вівтаря. Стара кам’яна конструкція, накрита попелом і символами, серед яких він помітив знайомий… герб своєї родини.

 

— Це… мій… — прошепотів він. — Що це означає?

 

— Твоя кров теж пов’язана з цим, Девіде, — відповіла вона. — Твоя родина знала. І, можливо… саме ти — частина останнього ритуалу.

 

 

За вівтарем відкрились нові двері — ще більш давні й обгорілі, з латунними ручками у формі змій. Іларія торкнулась однієї з них, і на її руці з’явився слід — мітка, червона і пульсуюча.

 

— Я знала, що рано чи пізно це станеться, — прошепотіла вона.

 

— Що?

 

— Я тепер зв’язана з цим місцем. Остаточно.

 

Він дивився на неї — злякано, болісно. Йому хотілось обійняти її, відтягнути назад, змусити забути всі ці жахи. Але було пізно. Їхні шляхи вже переплелись у вузол, який не розірвати.

 

Іларія подивилась на нього — поглядом, в якому вже не було лише страху. Там було щось більше… щось глибше.

 

— Якщо ми не встигнемо, усе зникне. І ми разом із ним.

 

Він кивнув. І в її очах на мить спалахнула ніжність. Та, яка з’являється між двома душами, що стоять на межі — між життям і прокляттям.

 

І вони ступили в нову темряву — вже не як два мандрівники, а як ті, хто, можливо, зможе змінити хід історії.

Темрява за дверима була глибшою, ніж будь-де досі. Це не просто відсутність світла — це була порожнеча, щось старе, первісне. Іларія запалила світляну сферу — магічний вогник, що завис у повітрі й освітив простір перед ними. Кам’яні сходи вели вниз — глибоко, в підземелля, яке не дихало нічим живим.

 

— Це катакомби, — прошепотіла вона. — Тут зберігалися ті, хто не пережив ритуал.

 

— Я не хочу знати, хто ці “ті”, — тихо відповів Девід, але крокував за нею.

 

Вони спускалися довго. Нарешті — ще одна зала. Стеля була низькою, стіни вкриті червоними символами, схожими на кров, що вже висохла. Посеред зали — кам’яне ложе. На ньому лежало тіло… або те, що колись було тілом. Його шкіра зотліла, але очі були відкриті. Вони світилися дивним срібним світлом і, здавалося, дивилися прямо на Іларію.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍