IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 5. Прокляті спогади

Девід відчував, як час затягнувся, немов важка тканина, що обвивала його тіло, не даючи змоги вийти з цього лабіринту спогадів. Тінь Іларії невідступно слідувала за ним, немов частина його свідомості, що втілювалась у формі жінки з холодним поглядом і розбитими сновидіннями. Вона знову з’явилася в його житті, як мана, що наповнила його душу розпачем та невідомістю.

 

Їхня подорож по темних коридорах маєтку була немов доля, що призначала їм бути разом. Кожен крок, кожен поворот у просторі відлунював у ньому щось невідоме, щось таке, що не можна було забути. Девід згадував, як він колись грав тут, в цих самих кімнатах, де тепер не лишилось ані життя, ані тепла. Кімнати виглядали так, ніби час просто зупинився, лишаючи лише холодний, мертвий простір, де кожна шпарина в стінах зберігала свою таємницю.

 

Іларія йшла перед ним, її фігура здавалась частиною цього дому, її кроки резонували в глибинах його свідомості. Девід не міг не помітити, як її темний погляд був сповнений болю, наче вона несла тягар, який ніколи не вийде з неї. Вона не озиралася назад, її думки були занурені в щось більшіе, ніж цей світ.

 

— Ти не хочеш знати, що за сила керує цим місцем? — запитав він тихо, намагаючись розірвати мовчання, яке стало важким, немов бетон.

 

Іларія зупинилася, але не обернулася. Її голос звучав низько, майже розірвано:

 

— Я не знаю, що це, Девіде. Я лише знаю, що ми не можемо залишити це місце, поки не розкриємо його таємниць. Все, що ми робимо, — це частина великої гри, і якщо ми не виграємо, цей дім поглине нас.

 

Її слова лунали, як відгомін, як дзвін у порожньому храмі, що не підкоряється часу. Вона ступала вперед, і її темний силует зливався з тінями цього місця.

 

Девід знову кинув погляд на стіни, на їхні здавалося б безмежні коридори, що вели до місць, які він не міг осягнути. Тут була і його дитяча кімната, і зала для гостей, де їхні батьки зустрічали важливих людей. Та всі ці місця були непотрібні тепер. Вони були поглинуті пусткою і, здається, нічого більше не мали спільного з тим, що він пам’ятав.

 

Але раптом він зупинився. Це не могло бути простою випадковістю.

 

— Іларіє! — крикнув він, звертаючи її увагу. Вона обернулася, і в її очах блиснула іскра здивування.

 

Від стіни до стіни простягався дивний, світлий відблиск, ніби сама поверхня дому почала рухатись. Він не знав, чи це магія, чи сила цього місця, але перед ними відкрився новий коридор, вкрите древніми символами, яких він ніколи раніше не бачив. Вони яскраво горіли, наче запалена лава в темряві, але сама їхня природа була чужою, незрозумілою.

 

Іларія наблизилася до стіни, її пальці торкнулися символів. Вона не зупинялася, і її погляд ставав дедалі більш зацікавленим.

 

— Це не просто магія, — сказала вона, її голос був важким і глухим, як відлуння в порожньому світі. — Це ритуал. Стародавній, похмурий ритуал, яким цей дім живе і дихає. Його не можна зупинити, і, мабуть, ми теж частина цього.

 

Девід відчував, як його серце починає битися швидше. Він не міг пояснити, чому, але він вже знав, що якщо вони підуть цим шляхом, повернутися назад не вдасться.

 

— Як ти можеш бути такою спокійною? — запитав він, дивлячись на неї. Її обличчя було закрите тінню, але він бачив, як вона стискає губи, коли говорила далі:

 

— Я не спокійна. Я просто не можу відступити. Я… не можу залишити це все невивченим. Ми вклали в це занадто багато, щоб зупинитись зараз.

 

В її словах звучала ця непохитна рішучість, яка була частиною її самого існування. Але чи була вона готова прийняти всі наслідки того, що вони тут знайдуть?

 

Вона наблизилася до коридору і вказала на зображення, що висіло на стіні. Воно виглядало, як стародавній портрет, але не було нічого людського в цих очах, що дивилися через кілька століть. Це було більше, ніж просто малюнок. Це було щось живе.

 

— Ми маємо пройти далі, — сказала Іларія, і, не чекаючи відповіді, пішла вперед.

 

Девід підійшов до малюнка, його рука мимоволі потяглася до символів, і в ту ж мить він відчув, як в його тілі з’являється нова енергія. Це було не те, що він хотів відчути. Це було холодно, неприємно і, водночас, нестерпно вабливо.

 

Він глибоко вдихнув і, зрештою, слідував за Іларією. Не було іншого вибору. Вони були вже занадто далеко, і не було шляху назад.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍