IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 4. Підземний світ

Темрява у підземеллі була майже абсолютною. Лише слабке мерехтіння, що йшло від стародавніх символів на стінах, освітлювало вузький коридор, куди вони ступили. Девід йшов поруч з Іларією, його руки стиснуті в кулаки, адже кожен крок, кожне відлуння його кроків відгукувалося, наче це місце саме їх прослуховувало.

 

Іларія вела його беззаперечно, ніби знала кожен вигин і кожен камінь цього підземного світу. Вона рухалася без шуму, наче тінь, і навіть не дивилася на нього, коли її обличчя поверталося, щоб озирнутися на вхід. Це було частиною її шляху, і він не смів запитувати більше, ніж вона готова була сказати.

 

— Ти не боїшся? — запитав він, хоча й розумів, що це питання було майже безглуздим.

 

Іларія зупинилася і, не обертаючись, мовила:

 

— Боятися — це не вибір. Я не маю права на це.

 

Її слова не допомогли йому заспокоїтися. Він відчував, як страх повільно пробирається до нього, але з кожним кроком усередині нього росло також відчуття, що він не може повернути назад. Вибір залишити це місце вже давно минув.

 

Зазвичай, коли люди потрапляють у такі темні місця, вони намагаються знайти вихід, триматися за будь-які надії, які можуть привести до світла. Але Девід зрозумів, що тут немає світла, і, мабуть, не буде. Це місце, це прокляття — вони були частиною чогось набагато більшего, ніж просто боротьба зі злом.

 

— Що тут відбулося? — запитав він, намагаючись розпізнати якусь підказку серед стародавніх каменів.

 

Іларія замовкла на хвилину, неначе обираючи, чи варто відповідати. Потім вона глибоко зітхнула.

 

— Греймора було побудовано на крові. Кожне покоління нашої родини приносило щось у жертву, щоб прокляття не охопило їхні душі. Але кожен раз воно ставало сильнішим. І кожен раз, коли здавалося, що ми на порозі перемоги, темрява знову поглинала нас.

 

Девід дивився на неї, в її голосі була така суміш сили і безнадії, що він почав розуміти: це місце не просто зламане. Це місце живе, і воно не прощає тих, хто віддає себе йому.

 

— А ти? Ти намагаєшся змінити це? — спитав він.

 

Іларія знову рухалася, не зупиняючись.

 

— Я не можу змінити цього. Я можу тільки спробувати дати шанс іншим. Якщо хоч хтось вийде звідси живим, можливо, буде шанс, що прокляття зламається.

 

Звуки їхніх кроків встигли розчинитися в глибокій тиші. Навколо не було ані живих істот, ані звуків, лише відголоски їхнього руху, що відбивалися від холодних каменів. Створювалось враження, що сама підземна система є жива, вона поглинає кожен звук і, можливо, кожну думку.

 

Вони продовжували рухатись глибше в коридор, і на кінці цього проходу знову з’явилась арка, але тепер вона була покрита темним іржавим металом, який відбивав відбитки світла.

 

— Це не просто місце, Девіде. Це — магія. Прокляття, яке стало частиною кожного в нашій родині, стало частиною цього місця, — сказала Іларія.

 

Девід зупинився перед аркою. Він відчував, як її холод пробирається до нього через кожну жилку. Він дивився на сталеві перекладини, що мерехтіли в темряві.

 

— Що це за арка? — запитав він, намагаючись зрозуміти, чи є в цьому вихід, чи це лише ще одна пастка.

 

Іларія знову зупинилася і поглянула на нього. В її очах були ті ж самі спогади, що і раніше.

 

— Ця арка веде до місця, де поховані наші найбільші таємниці. Там лежить корінь прокляття, яке нас тримає.

 

Девід подивився на Іларію, розуміючи, що їй не просто важливо дістатися до цього місця. Це був крок до того, щоб змінити не тільки їхнє життя, але й майбутнє родини.

 

— Я готовий, — тихо сказав він, хоча і відчував холодну тривогу, що йшла від кожної стіни цього підземелля.

 

Іларія повільно наблизилася до арки і торкнулася металевої поверхні. Відразу ж з’явилось слабке світло, яке огорнуло їх, і двері, що стояли перед ними, почали повільно відкриватися. Вони встигли зробити лише кілька кроків, як арка почала смикатися, і перед ними відкрився величезний зал. Серед цього залу стояла кам’яна стела, на якій були написані древні символи.

 

Девід стояв мовчки, спостерігаючи за Іларією, яка наблизилася до стели і почала проводити пальцями по каменю. Її рухи були точними, як у давньому ритуалі.

 

— Це місце… воно відображає усе, що ми пережили. Кожен, хто шукав у ньому відповіді, втратив себе, — сказала Іларія, не підводячи погляду від стели.

 

Девід відчував, як повітря стало густим, а в голові виникали картинки, які відображали всі ті моменти, які вони пережили разом. Це місце розповідало історію їхнього життя, але також історію всіх тих, хто колись прагнув знайти відповідь, але не витримав.

 

Знову промовивши кілька магічних слів, Іларія вивела на стелі певний символ, і світло, яке раніше було слабким, стало яскравішим.

 

— Це був ритуал, — сказала вона, відступаючи від стели. — Тепер ми маємо дочекатися, поки прокляття почне руйнуватися.

 

Девід став поруч з нею. Час, здавалось, розтягнувся, і кожна мить була наповнена відчуттям того, що щось велико змінюється. Що б не трапилося, він відчував, що не зможе відступити.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍