IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 3. Прокляття Греймора

Темрява поступово відступала, відкриваючи перед ними новий ландшафт — таємничий, оманливий і безмежно небезпечний. Іларія і Девід опинилися на порозі великої кімнати, стіни якої були вкриті вигравіруваними символами, які світилися слабким білим світлом. Здавалось, що самі ці символи були частиною прокляття, що нависало над цим місцем.

 

— Це місце… — Іларія зупинилася на кілька кроків перед великою вратами. Вона поглянула на Девіда, і її очі стали темними від спогадів. — Це Греймор. Тут почалась історія нашої родини. Ти маєш зрозуміти, що це не просто будинок. Він — частина нас.

 

Девід обережно наблизився до неї. Її слова відгукувались у його серці, але вони залишались загадковими й важкими для сприйняття. Всі ці обіцянки і таємниці, що він чув, все більше починали здаватися нереальними. Що він має на увазі, коли говорить про «нашу родину»? Чи була вона справжньою частиною цього місця, чи це була лише її доля, яку вони намагалися змінити? І як усе це пов’язано з прокляттям, яке вони намагались зламати?

 

— Що сталося з твоєю родиною? — запитав він, не в силах стримати своє запитання. Він хотів дізнатися більше, розкрити таємницю, яка відчувалася тут на кожному кроці.

 

Іларія глибоко вдихнула, ніби обираючи правильні слова.

 

— Моя родина була останніми, хто залишився в Греймора. Всі попередні покоління покинули це місце через те, що прокляття, яке наклали на нас, стало занадто сильним. Всі, хто намагався порушити це прокляття, загинули, або ж їхні душі були навіки прив’язані до цієї землі. Греймор забирає всіх, хто спробує зупинити його. Це його сила.

 

Ці слова відлунювали у Девіді. Його серце стислося від тривоги, але він не міг відвести погляду від Іларії. Вона виглядала так, наче носила на своїх плечах не лише свій власний тягар, але й тягар минулих поколінь. Прокляття її родини не залишало їй жодного шансу на спокій.

 

— Але чому ти продовжуєш? Чому ти не залишила це місце, як всі інші? — запитав він, трохи заплутавшись у своїх власних думках.

 

Іларія мовчала кілька секунд, немов обмірковуючи кожне слово. Врешті-решт вона тихо відповіла:

 

— Я не можу. Це місце частина мене. Якщо я покину його, то я втратю все. Моя родина, моя історія… і, можливо, все, що я можу зробити, це спробувати зупинити цей цикл.

 

Її слова були, ніби холодний вітер, що проник у його шкіру, змушуючи його серце битися швидше. Іларія дивилась на нього з глибоким сумом в очах, її погляд був таким відчайдушним, що він відчував — вона не може залишити це місце, навіть якщо б і хотіла.

 

Вона підійшла до великої кам’яної плити в центрі кімнати, на якій вигравірувані були ті ж самі символи, що вони бачили на стінах. З її рухів було видно, що вона точно знала, що треба робити. Плита почала повільно рухатись, відкриваючи перед ними приховану пастку, що веде вниз — до підземного сховища, де зберігаються таємниці минулого.

 

— Це наш шлях. Якщо ми хочемо зупинити прокляття, ми маємо спуститись туди, — сказала Іларія, і її голос став спокійнішим. Вона ніби знову прийшла до рішення. Її рішучість була твердою.

 

Девід відчував, як його серце стискається від хвилювання. Він зрозумів, що вони не просто рухаються до фізичного місця, вони рухаються до коріння того, що тримає їх обох у полоні. Він дивився на Іларію і бачив в її очах відображення того ж самого страху, який він відчував. Однак її рішучість була сильнішою за будь-який страх.

 

— Ти готовий? — запитала вона, повертаючись до нього.

 

Він коротко кивнув. Що б їх не чекало внизу, він був готовий пройти цей шлях разом з нею.

 

Плита зрушила, і вони разом спустилися вниз. Коридор був темним і вузьким, але з кожним кроком він почувався все більш безпечним, наче це місце ставало частиною їхнього шляху, частиною того, що вони повинні пережити разом.

 

У кінці коридору з’явилася ще одна арка, але тепер вона була не просто вхідною. Вона була обрамлена темними лініями, що виглядали як кровоточливі шрами. Іларія зупинилась перед нею, і її погляд став серйозним.

 

— Це буде найважчий момент, — сказала вона, повертаючись до Девіда. — Щоб ми могли зупинити прокляття, ми повинні прийняти його. Тільки так можна перемогти.

 

Девід здався. Він зрозумів, що їхня боротьба не закінчиться тільки знищенням темних сил цього місця. Вони повинні були пройти через самі себе. І він був готовий це зробити.

 

— Я з тобою, Іларіє. Разом.

 

І вони ступили через поріг. Історія Греймора починала відкривати свої темні таємниці, і кожен крок був важливим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍