IMSS - Та, що вистрілила у його серце , IMSS

Розділ 2. Відлуння темляри

Темрява здавалася нескінченною. Вона огортала їх, не даючи ні найменшого натяку на світло. Проте Іларія йшла впевнено, не зважаючи на цієї оглушаючої темряви. Її кроки були впевненими, кожен рух — продуманий, як у танці. Девід рухався поруч, намагаючись слідувати за нею, хоча кожен його крок здавався йому надто гучним серед цієї тиші, що поглинала їх у себе.

 

— Як довго ми будемо йти? — запитав він, намагаючись порушити тишу. Його голос відлунював у темряві, і здавалося, що його слова поглинає саме це місце, не залишаючи навіть найменшого відлуння.

 

Іларія не одразу відповіла. Вона кілька разів глибоко вдихнула, а потім сказала, не повертаючись:

 

— Це місце змінюється. Чим далі ми йдемо, тим більше воно починає змінювати нас.

 

Її слова не додавали спокою, але він знав, що це правда. Він відчував, як це місце починає проникати в нього, вбирати його, змінюючи його сприйняття. Темрява вже не була просто відсутністю світла. Вона була чимось живим, чимось, що пульсувало у ритмі їхніх сердець.

 

Девід знову подивився на Іларію. Її фігура тепер здавалася майже невиразною, розчиняючись у темряві, але він все одно міг відчувати її присутність. Йому здавалося, що її сили набагато більші, ніж його, що вона знає більше, ніж він може зрозуміти. Вона, безсумнівно, була частиною цього місця, але що це значить для нього?

 

Вони рухалися далі, і поступово перед ними з’явилася невелика тріщина в стіні. Це було щось, що можна було би прийняти за порожнину або вхід, але це виглядало, наче самі стіни відкриваються перед ними.

 

— Це веде до іншого світу, — тихо сказала Іларія, побачивши його погляд. — Двері не завжди ведуть до місць, до яких ти звик. Тут все може змінитися за одну мить.

 

Девід замислився. Це був ще один момент, коли він міг відчути, що їхній шлях не є звичайним. Він подумав про своє життя до того, як опинився в Грейморе, про мир, який він залишив позаду. Тепер це все здавалось таким далеким і нерелевантним.

 

— Що тут сталося? — запитав він, намагаючись знайти відповідь на ці питання в її очах.

 

Іларія зупинилася і обернулася до нього, її очі відбивали ту ж саму темряву, яка їх оточувала. Вона була спокійною, але її погляд відчувався як холодний вітер, що пронизує до кісток.

 

— Це місце з’явилось не випадково, Девіде. Воно виникло з темряви, яку ми самі створили, і тепер вона чекає нас. Це наш шлях. І ти вже не зможеш піти назад.

 

Її слова лунали, як вирок. Але Девід відчував, що це не просто загроза. Це була реальність, з якою йому доведеться жити.

 

Іларія повільно рушила до тріщини в стіні, і він, не вагаючись, пішов за нею. Під ногами відчувався дивний м’який грунт, наче вони ступали на стародавній камінь, що просочений чимось незвіданим і зловісним. Кожен їхній крок поглинав тиша, і здавалось, що самі стіни навколо них починають рухатися, змінюватися.

 

І ось перед ними, в центрі цієї темряви, з’явилася величезна арка. Вона була висока, з вигравіруваними на ній символами, яких Девід раніше не бачив. Їхні лінії перепліталися, створюючи безмежний цикл, і він зрозумів, що вони не просто декоративні. Це були знаки, що вказували на певний шлях, на певну мету, і, можливо, навіть на той момент, коли вони зможуть вибратися звідси.

 

— Що це за знаки? — запитав він, наближаючись.

 

Іларія, не обертаючись, відповіла:

 

— Це записи старих ритуалів. Вони повинні вести нас до того, що ми шукаємо. Але будь обережним, Девіде. Ці знаки не прості. Вони можуть обманути, а можуть і знищити.

 

Зараз, більше ніж будь-коли, Девід почувався, наче все, що з ним відбувається, — це лише гра, в яку він потрапив не по своїй волі. Темрява була його ворогом, але він відчував, що ще більше ніж це — це його страхи, його сумніви.

 

Іларія знову рушила вперед. Девід йшов за нею, але на кожному кроці він відчував, як ця темна сила намагається його втягнути, як щось невидиме висмоктує енергію з його тіла. Вони наближались до арки, і він відчував, як його серце б’ється швидше.

 

Арка була величезною, але в той момент, коли вони наблизились, світло, яке здавалося невидимим, але все ж існувало в цьому місці, змінилося. І це було не просто світло — це була присутність, яка здавалася живою.

 

Іларія зупинилася під аркою, і її голос вперше після довгої тиші знову звучав, як дзвін у пустому храмі:

 

— Тепер ти маєш зрозуміти, Девіде, що те, чого ти боїшся, не має влади над тобою, поки ти сам цього не дозволиш.

 

Зітхнувши, він зробив крок за нею, переступивши поріг арки. І світло навколо них змінювалося, але вже не так, як раніше. Це вже не була просто темрява. Це було місце, яке було їхнім випробуванням.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍