Марі-Анна Харт - Тіні забутих гріхів, Марі-Анна Харт

Розділ 5

Наступні дні пройшли спокійно, хоча Бакстер відчувала, що заспокоїтися повністю їй так і не вдалося. Спочатку все здавалось дивним. Життя в гостьовому будинку  значно відрізнялося від її звичайного існування. Кожен ранок починався з того, що вона прокидалася в затишній кімнаті, де кожен предмет наче говорив їй про спокій і порядок. Клара завжди була готова допомогти, забезпечити їжею, проте Бакстер не могла позбутися постійного відчуття напруги, навіть коли все було спокійно.

Вранці вона часто сиділа біля вікна і дивилася, як сонце піднімається з-за горизонту, розфарбовуючи небо в м’які відтінки рожевого і золотого. Кожен день був схожий на попередній, але кожен з них залишав у її душі відголоски того тривожного відчуття, яке не зникало. Вона зрозуміла, що, хоч і вийшла із зграї, її минуле ще не залишило її в спокої. Всі ті роки боротьби, страху і самотності залишили глибокі шрами, і навіть ці нові стіни, що оточували її, не могли повністю захистити від зовнішнього світу.

Вечорами, після того як день наближався до кінця, вона знаходила час для себе — читала книги, розмовляла з Кларою, і хоча за кожним її рухом і словом усе ще залишалося відчуття певної нестерпної напруги, Бакстер вчилася насолоджуватися цією миттю тиші. Мало хто знав, але ця тиша була для неї як надія — маленька острівець спокою, де можна було відпочити від війни, яка кипіла всередині неї.

Проте навіть у ці дні її думки часто поверталися до того, що чекає далі. Місяць завершувався, і вона повинна була вирішити, що робити з вимогами Хантера. Тягар, що лежав на її плечах, ставало важче нести з кожним днем, але вона знала, що не має вибору — доведеться знову зустрітися з тим, від чого вона тікала стільки років.

Один з тих вечорів Бакстер лягла на ліжко, ще раз оглянувши свою нову кімнату. Тиша заповнювала простір, і єдине, що порушувало цей спокій, — це її швидке дихання. Вона спробувала закрити очі, але думки не давали їй спокою. Вони крутилися навколо Хантера, зграї, її минулого та майбутнього, яке так і залишалося для неї невизначеним.

Лежачи на спині, вона обхопила подушку руками і відчула, як її серце трохи сповільнило ритм. Вона була виснажена, але не могла позбутися цього тривожного відчуття, яке не покидало її. Прокляття, думала Бакстер. Скільки ще їй доведеться тікати?

Але цього вечора, як і багато інших разів, вона змусила себе розслабитися. Глибокий вдих, потім видих. Вона намагалася змусити свою голову зупинитися, залишити позаду всі ці думки. Це було складно, але нарешті, після кількох хвилин боротьби з власними переживаннями, вона відчула, як її тіло поступово розслабляється.

Знову закрила очі, і вже не думала про те, що буде далі. Лише за кілька хвилин, коли ніч наповнила кімнату темрявою, її свідомість остаточно відпустила, і вона поринула в сон. Солодкий, безтурботний сон, що на деякий час приніс спокій її втомленому розуму.

Бакстер прокинулася від того, що хтось її ніжно обіймає. Спочатку їй здалося, що це сон — відчуття були приємні, але через кілька секунд прийшло усвідомлення — дотик був занадто реальним. Відкривши очі, вона побачила, що поруч у ліжку хтось лежить, і цей хтось ніжно обіймає її. Здивування охопило її, і швидко скинувши руку, вона стрімко встала. Увімкнувши світло, вона з тривогою побачила на ліжку Хантера. Його очі випромінювали хижу посмішку. Від цієї картини серце застигло.

«Невже Архант мене зрадив?» — перша думка, що спала на думку Бакстер. Вона була настільки шокована, що навіть не могла зрозуміти, що робити далі.

— Ти божевільний? — запитала вона, намагаючись приховати здивування від несподіванки.

— Ти така мила, коли спиш, — відповів Хантер, і в його голосі звучала насмішка.

Бакстер відсахнулася від нього, і голосно сказала:

— Що ти тут робиш?

— Як що? Місяць давно закінчився, пам’ятаєш? Я очікував, що ти прийдеш, але ти забула. Тому вирішив прийти до тебе, — відповів він спокійно, зробивши крок вперед. — Відверто кажучи, у мене зараз не найкращі часи і часу обмаль, але для тебе я знайшов час.

— Як ти сюди потрапив? — запитала Бакстер, відчуваючи, як її серце починає битися швидше.

— Це не так складно, як ти думаєш, — відповів він з ледве помітною усмішкою.

— Архант знає? — запитала вона, з напругою в голосі.

— О ні, твій альфа не знає і він не зраджував тебе, якщо це тебе хвилює, — сказав Хантер з відсутнім виразом обличчя.

— Він не мій альфа, — відрізала Бакстер, її голос був  твердий і рішучий.

— Отут я з тобою погоджуюсь, — усміхнувся він, — адже твій альфа — це я.

Бакстер застигла на місці, її серце пропустило удар. Відчуття нереальності цього моменту майже перевершували її здатність реагувати. Її розум намагався зрозуміти, що відбувається, але від кожного слова Хантера напруга лише зростала.

— Ти зовсім зійшов з розуму, — нарешті вимовила вона, роблячи крок назад. Її голос був низьким, але в ньому не було страху. Це була лише спроба зберегти контроль.

— Я думаю, ти не зовсім розумієш, на що підписуєшся, — Хантер повільно зробив крок до Бакстер, його погляд залишався непохитним. — Я не прошу тебе бути зі мною. Я не прошу тебе любити мене. Але я вимагаю, щоб ти прийняла свою роль у цій грі.

— Я не збираюся бути частиною твоєї гри, — її слова звучали рішуче, але всередині все кипіло. Вона знала, що біжить від цього, і в той же час, вона не могла просто ігнорувати той факт, що її життя зараз знаходиться в руках цієї людини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍