Майя Молчанова - Фортуна, Майя Молчанова

РОЗДІЛ 4

„Вчора — це історія,

завтра - це таємниця,

 а сьогодні — подарунок долі.

- Елеонора Рузвельт

 

"Як я на це погодилася?" – це, мабуть, єдине питання, яке займало всі мої думки. І саме воно спонукало мене йти вперед, у бік невеликого, однак дуже затишного кафе, в яке я все не знаходила часу зайти.

Напевно, в цьому і криється відповідь... Та й погодилася я на вимогу дівчаток саме тому, що, загалом, і проти не була. Ось він – привід викроїти вільний вечір і пройтися по осінній вкритій золотистим листям вуличці, заглядаючи у віддзеркалення калюж і вітрин і намагаючись відігнати дивні думки.

Пробувала навіть викликати для себе групу підтримки у вигляді вічно зайнятої подруги, яка незмінно знаходить у всьому позитив. Але Таня закономірно була «зайнята», а я... Я розглядала зістарену вінтажну вивіску з написом «Фортуна» і чомусь усміхалася відчуваючи, наче ось-ось має статися щось дивовижне. Взагалі мені завжди більше подобався затишний внутрішній дворик з оплетеною диким виноградом верандою, яка зараз пустує, тож я спеціально пройшла трохи далі, щоб не заходити з центрального входу, де було як завжди дуже багато людей.

З вікон, розбавляючи трохи мерзлу туманну сірість навкруги, лилося тепле світло, ніби запрошуючи мене увійти. Підійшовши ближче, я закрила парасольку, з якої дрібним градом посипалися краплі, і ввійшла.

Двері відчинилися з тихим клацанням, впускаючи мене в, наповнене музикою і білим шумом голосів і сміху, приміщення. Як сказали Ангеліна із Сонею, сьогодні річниця з дня відкриття цього закладу, тож у залі лунала жива музика. Молодий гурт награвав щось джазове, схоже імпровізуючи на ходу та отримуючи справжню насолоду, і гості це відчували, стягуючись ближче до невеликого помосту-сцени.

Переводячи погляд з дерев'яних панелей і полиць з книгами на відвідувачів, я неспішно ішла залою, обираючи собі вільний столик, і незабаром такий знайшовся.

Крайній столик біля вікна був ідеальним: у невеликій ніші осторонь інших він ніби створював свій маленький затишний куточок з видом на вулицю. Вже читаючи меню в очікуванні офіціанта, я звернула увагу на напівкруглу стійку, за якою чаклував бариста, і знову повернулася думками до того, чому я тут опинилася.

Насправді дійсно цікава та незвичайна ідея, як для реклами, так і для знайомства – писати справжні паперові листи. На барній стійці стоять дві круглі чаші, наповнені маленькими запечатаними конвертами. Одна для жінок, інша для чоловіків.

Кожен відвідувач може підійти і перевірити свою вдачу, спробувавши знайти кохання таким незвичайним для нашого часу способом. Адже суть ідеї не в самому маленькому конверті з візиткою, а в скриньках, що стоять позаду баристи.

Судячи з того, що розповіли мені дівчатка, для участі достатньо витягнути конверт із візиткою, на зворотному боці якої залишено місця для штампу друку по днях тижня, протягом якого потрібно приходити щодня і писати листа. Лист незнайомцю, якому випаде той самий номер поштової скриньки.

З одного боку - реклама та заробіток закладу, адже щоб віддати чи отримати лист потрібно щось замовити та пред'явити візитку з номером. З іншого – цікавий спосіб знайомства і як приємний бонус – картка знижок на все меню з накопичувальним ефектом за кожен штамп на візитці.

Але це все теорія, а як буде на практиці? Невідомо… Проте чаша з конвертиками для жінок уже порожня, і друга її стрімко наздоганяє. Загалом: двадцять осіб, серед яких може опинитися справжнісінька ідеальна пара. Це ж комусь так може пощастити?

Людям властиво вірити у дива, а мені просто цікаво, що з цього вийде. Адже я дійсно ніколи за свої двадцять сім років не писала справжнього листа.

Тож коли до мого столика підходить офіціантка, вже кортить схопитися за ручку. Усміхнена дівчина швидко записує замовлення (я не змогла собі відмовити в такій дрібниці як кава з тістечком) і, побачивши в моїй руці візитку-номерок, розпливається в ще більш теплій посмішці.

Вже за хвилину з її подачі на моєму столі з'являється кілька аркушів паперу, ручка та конверт. Що ж, мені справді починає це подобатися. Затишно: тиха приємна музика, тепле світло, м'яке крісло, з якого так зручно спостерігати за дощем, що мрячить за вікном. Що ж мені написати?

Покрутивши в руках звичайну кулькову ручку, я виводжу перші слова:

 

"Дорогий незнайомцю" – хоча який він "дорогий", але нехай вже буде ...

 

“ Цей лист звісно не послання у пляшці, яке стало чиєюсь останньою надією, але я буду вдячна, якщо Ви дочитаєте його до кінця, а можливо навіть відповісте. Адже щось таки змусило Вас його відкрити… Випадок, доля, фортуна... “

 

Я відклала ручку, оглядаючи відвідувачів. Ось дівчинка з шаленою радістю тягнеться за морозивом, незважаючи на зливу і мряку за вікном. Лунає дзвіночками музика вітру, і я миттєво обертаюсь у бік дверей. Літня пара сміється, обтрушуючи мокрі куртки. Мимоволі посміхаюся, дивлячись як здавалося б серйозний чоловік з давно сивим волоссям задерикувато посміхається та цілує свою супутницю в ніс, тягнучи у бік столиків. Хотіла б і я ось так пронести почуття через все життя. "Фортуна – супутниця кохання". Є щось у цій фразі вірне. Проводжу милу пару поглядом і повертаюся до листа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍