Джейн Б. Бурка - Прокрастинація

ж вони виросли в культурному середовищі, де не заведено просити про допомогу, і потреба у цьому там є ознакою слабкості й підставою для сорому. Коли ж ноша врешті-решт стає надто важкою, полегшення дає прокрастинація. Неспроможні зробити все самостійно, вони вирішують відкласти це на потім.

Існує правильний шлях. Це одне із найпоширеніших перфекціоністських переконань. Перфекціоністи вважають, що існує єдине правильне рішення проблеми і вони мусять його знайти. І поки правильного рішення не знайдено, вони чинять спротив будь-якому розвитку подій чи будь-яким зобов’язанням. Отож, замість того, щоб ризикнути зробити неправильний вибір, вони не роблять нічого.

Чарльз і Бренда хотіли зі свого містечка переїхати в більше місто. Вони знали, що це рішення назавжди змінить плин їхнього життя, тому хотіли бути впевненими, що чинять правильно. Вони складали довжелезні списки «за» і «проти» для кожного міста, переїзд до якого розглядали. А оскільки неможливо мати абсолютної впевненості в тому, що якесь із міст буде ідеальним місцем для життя, роботи і виховання дітей, вони не робили жодних дій. Допоки Бренда і Чарльз відкладають ухвалення рішення, де їм жити, вони можуть триматися за ілюзію, що існує ідеальне рішення і що вони можуть зробити ідеальний вибір.

Перфекціоністи бояться, що якщо вони приймуть неправильне рішення, то впадуть у власних очах і нестерпно про це шкодуватимуть. Однак за цим страхом стоїть переконання, що вони можуть (і повинні) бути всезнаючими — вміють передбачати майбутнє та ручатись за наслідки. У дитинстві ми вигадуємо собі, що дорослі знають усе (ну, як ваші батьки таки знали, що ви кажете неправду?), і більшість із нас плекає мрію про те, що одного дня ми також знатимемо й контролюватимемо все. І, звісно, нелегко прийняти правду про те, що ми не всезнаючі, не всесильні — як і наші батьки.

Я не витримаю невдачі. (Або: Та ви що, я — конкурую?) Ззовні здається, що більшість прокрастинаторів не конкурують. Їхнє постійне відкладання на потім змушує їх вибувати з перегонів, тож вони насправді не змагаються — чи таки змагаються? Ренді, підрядник, який нерідко подає заявки, коли вже запізно, прокоментував це досить типово: «Мені не цікаво змагатися заради замовлення. Я знайду собі замовлення і без цих рутинних процедур — я люблю йти своїм власним шляхом». Насправді, багато перфекціоністів так не люблять програвати, що уникають будь-яких дій, які змусили би їх прямо конкурувати з іншими. Як у випадку з відмовою Ренді від участі в конкурсі. Але за видимою відсутністю інтересу в конкуренції стоїть відчуття, що конкуренція небезпечна. Ренді ненавидить програвати, бо якщо він не виграє — значить він зазнав невдачі, а зазнати невдачі для нього означає бути нічого не вартим. Він не може програти, адже він ніколи насправді не бере участі в боротьбі.

Прокрастинація може бути формою «самокалічення».[19] Ви робите для себе перемогу настільки складною, наче граєте в гольф однією рукою, щоби потім мати виправдання своєму невтішному рахунку: «Агов, та я ж грав лиш однією рукою!» Люди, які «обирають програти», прокрастинують настільки, що гарантовано зазнають поразки, проте й далі уявляють, що могли би виграти, якби доклали зусиль — як бабій, що хвалиться, якими гарячими були б його романи, якби в нього був час телефонувати дівчатам, або як студент з іншої країни, що відкладає вивчення місцевої мови й отримує нижчі оцінки за свої роботи через погану мову, а не через якість своїх думок. Самокалічення — це непрямий спосіб захистити власне еґо та власну самооцінку: я програв, але програв самому собі.

Все або нічого. Підхід до життя в стилі «все або нічого» часто властивий перфекціоністам, що прокрастинують. Людині, яка вважає, що має зробити все, зазвичай складно оцінити прогрес у досягненні цілі: якщо проект не доведено до кінця, здається, що не було зроблено нічого. Як сказав один перфекціоніст про свою роботу: «Або це золото, або непотріб». Не дивно, що спокуса розпачливо здатися, перш ніж дійти до кінця, настільки сильна!

Уявлення про «все або нічого» може впливати на те, як людина на самому початку формулює цілі, тож вона намагатиметься зробити все й одразу, адже будь-які нижчі результати будуть незадовільними. Наприклад, ми попросили Стіва поставити перед собою ціль, якої він досягнув би за тиждень. Спершу він хотів протягом тижня щоденно займатися у спортклубі. Хоча він був членом цього клубу вже понад рік, він ще жодного разу не скористався цим членством. Нам довелося докласти зусиль, аби врешті переконати Стіва, що мета щоденно ходити до клубу була трохи далекою від реальності. Стів неохоче змінив свою ціль і вирішив, що буде добре, якщо протягом цього тижня він піде до клубу тричі. Через тиждень Стів був дуже засмучений, адже він побував у клубі лише двічі. Навіть попри те, що цього тижня Стів займався більше, ніж протягом усього попереднього року, у нього було відчуття, наче він нічого не зробив.

Із підходом «все або нічого» ви можете засмучуватися через багато причин, зокрема:

• Ви робите не все, що збиралися зробити.

• Ви робите речі не зовсім так, як запланували.

• Ви робите щось добре, але не бездоганно.

• Ви не отримуєте стільки визнання, скільки заслуговуєте, на вашу думку.

У таких ситуаціях вам може здаватися, ніби ви не зробили нічого, тому що те, що ви зробили, — це не зовсім те, що ви уявляли. Якщо для вашого задоволення потрібно все зробити досконало, то ви приречені на розчарування. Врешті-решт, ганятися за досконалістю — це як намагатися дійти до горизонту: ви йдете і йдете, але ніяк не можете дійти.

Досконалість — це ідеал, від якого відступають дуже-дуже повільно. Навіть якщо розумом ви погоджуєтесь із тим, що перфекціоністичні стандарти недосяжні і недоцільні, вам усе одно може бути важко прийняти той факт, що ви ніколи не були, не є і ніколи не будете ідеальними.

Для багатьох перфекціоністів успішне виконання роботи означає набагато більше, ніж просто досягнення цілей чи підтвердження власної винятковості. Часто у їхніх сім’ях бути успішним — це найбільш надійна стратегія для отримання визнання, прийняття і любові; досягнення там цінують понад усе, і бути на другому місці — значить бути нічого не вартим. Інші перфекціоністи ніколи не отримували такого задоволення, як схвалення. Хоча досягнення мали велике значення, та їхню здатність досягати успіхів ставили під сумнів, критикували або знецінювали. Вони могли старатися розвіяти сумніви, намагаючись бути ідеальними і вірячи, що для того, аби їх поважали і любили, бути ідеальним — єдиний вихід.

Способи мислення

Наші спостереження про перфекціонізм прокрастинаторів підтримують численні дослідження психолога зі Стенфорда Керол Двек. У результаті своїх досліджень про те, як люди справляються з невдачами, вона виокремила