Джейн Б. Бурка - Прокрастинація

два різних способи мислення: фіксоване мислення та мислення розвитку.[20] Фіксоване мислення передбачає, що розум і талант — це вроджені якості; вони фіксовані і постійні. Успіх полягає у тому, щоб довести власні здібності, підтвердити, що ви розумні або талановиті. І це те, що вам потрібно доводити знову й знову, в міру виникнення нових викликів. Незалежно від ситуації, помилятися не можна, адже помилки свідчать про невдачу, а це доводить, що насправді ви зовсім не розумні і не талановиті. А якби ви такими були, то працювати над цим — хай що «це» — не довелося б; необхідність докладати зусиль — це ознака неповноцінності. А оскільки кожен результат ви вважаєте незмінним мірилом ваших здібностей, зазнавати невдачі — небезпечно; вона назавжди затаврує вас.

Фіксоване мислення породжує страх невдачі, що, своєю чергою, веде до прокрастинації. Коли стає важче, люди з фіксованим мисленням здаються і втрачають інтерес. Вони не бажають робити нічого, що могло би засвідчити, що вони не такі, як треба, або що вони нічого не варті. Прокрастинація захищає людей від необхідності йти на ризик, що може призвести до невдачі, адже, з погляду фіксованого мислення, невдача на все життя закріплює за ними клеймо: не такий, як треба.

Порівняйте це з іншим способом мислення, згідно з Керол Двек, — мисленням розвитку. Це мислення зосереджується навколо думки про те, що здібності розвиваються; якщо наполегливо працювати й докладати зусиль — ви можете з часом стати розумнішим чи кращим. Розумнішими або більш вправними в чомусь нас роблять наші зусилля; саме вони «запалюють іскру здібностей та перетворюють їх на досягнення».[21] З цього погляду, ви не мусите бути в чомусь вправними від народження. Насправді, значно цікавіше робити щось, у чому ви вправними не є, адже так ви до чогось тягнетеся і чого вчитеся. Люди, яким характерне мислення розвитку, не просто шукають собі виклики; вони використовують їх. Невдачі можуть бути болючими або розчаровувати, але вони не визначають, ким ми є. По суті, невдача є лише приводом подвоїти зусилля і працювати старанніше, а не здаватися, відступати і… прокрастинувати.

Прийняти мислення розвитку — це спосіб перекреслити знак рівності між успішністю виконання роботи і самоцінністю. Ваша успішність у виконанні роботи не лише не свідчить про те, чого ви варті як людина, а й взагалі більше не є центром уваги! Важливо те, чого ви вчитеся, що вас захоплює, як ви стаєте кращими, а результат взагалі відходить на задній план. Визначення «здібностей» більше не є фіксованим поняттям; це те, що може змінюватись і розвиватися. Вам більше нічого доводити. Двек запитує: «Суть успіху в тому, щоб вчитися, чи щоб доводити, що ти розумний?»[22] — і це питання звучить дуже переконливо.

Чудово описала мислення розвитку письменниця Май Сартон: «Посеред ночі на мене находять спогади з минулого, що не завжди мене тішать — незавершені і неприємні зустрічі, помилки, спогади, які викликають сором або жаль. Але все це — і добре, і зле, і болюче, і втішне — вплітається у пишний килим, дає мені поживу для роздумів, енергію для того, щоб стати кращою».[23]

Фатум недосконалості: наслідки реальні та надумані

Перфекціоністи схильні до категоричності в судженнях про те, що вони роблять. А ще нерідко вони накручують себе; беруть незначну подію, наприклад помилку, і роздувають її наслідки у своїй уяві до вражаючих розмірів. На один-єдиний інцидент вони реагують так, наче він є початком кінця, вони впевнені, що ось-ось трапиться катастрофа. Такий розвиток подій показує, як працює фіксоване мислення.

Коли ж це очікування катастрофи уявляється узагальнено й розмито, воно жахає ще більше: «Якщо я не буду ідеальним, моє життя буде просто жалюгідним!» Але як саме життя стане жалюгідним? Проговорити вголос ті туманні фантазії про майбутні загрози прокрастинаторам часто і цікаво, і корисно водночас. Запитайте себе: «А що станеться, якщо я не буду ідеальним?» Окрім загального відчуття приреченості, яке може виникнути при усвідомленні того, що не такі ви вже й виняткові, чого конкретно ви так боїтеся? Наскільки страшними можуть бути наслідки? Як розвиватимуться події, що врешті-решт призведуть до катастрофи?

Ось приклад із життя чоловіка, очікування якого стрімко скотилися від досконалості до посередності й катастрофи. Ітан, керівник середньої ланки у банківській установі, зовні виглядав дуже успішним. У нього були хороша робота, любляча дружина й затишний дім. І все ж він постійно відчував небезпеку втратити все. Ітан боявся, що його звільнять, якщо він не виконуватиме максимально добре всі завдання — ухвалювати рішення, керувати підлеглими, розподіляти бюджет, проводити зустрічі — геть усі.

Ця вимога повсякчас бути в ідеальній формі стала для Ітана непосильною ношею, і він почав прокрастинувати, відкладати на потім роботу з документами і здійснення телефонних дзвінків, із затримкою ухвалювати рішення щодо підлеглих та переносити підготовку до зустрічей. Він боявся, що його прокрастинацію викриють, а його за це звільнять.

Ітан боявся, що якийсь один-єдиний випадок, який розкрив би його недосконалість, може обернутися повною катастрофою: «Якщо я не підготуюся до четвергової конференції, збори пройдуть паскудно і всі побачать, що я далеко не такий компетентний, яким намагаюся себе показати. Мене звільнять з роботи і занесуть у чорні списки по всій банківській сфері — а хто візьме на роботу ледачого прокрастинатора? А якщо мені не вдасться знайти іншу роботу з таким самим заробітком, дружина оскаженіє і піде від мене до когось іншого. Я залишуся сам, без сім’ї і без майбутнього. Мені більше не буде для чого жити. Може, я навіть накладу на себе руки. Тепер мені надто зле, щоб працювати над підготовкою. Мені треба випити».

І хоча ви, мабуть, скажете, що Ітан у своєму уявленні про катастрофічні наслідки від однієї зустрічі зробив із мухи слона, йому ця загроза здається реальною. Катастрофа виглядає настільки неминучою, що Ітан почувається наче паралізований і вже нічого не може робити.

Таке катастрофічне мислення страшенно виснажує, а надто коли ви не усвідомлюєте, що вдаєтеся до нього. Якщо вам вдасться навчитися зробити крок назад і уважно подивитися на те, чого ви очікуєте, «неминучість» вашого «фатуму» можна поставити під сумнів.

Наприклад, Ітан почав сумніватися у своєму висновку, що провести не найуспішніші збори — значить неодмінно бути звільненим. І він, зрештою, побачив величезну різницю між проведенням посередніх зборів і втратою дружини, роботи і віри в майбутнє.

Наступного разу, коли ви зрозумієте, що впали у параліч перфекціонізму, змоделюйте в голові найгірший розвиток подій у цій ситуації. Можливо, зробивши це, ви зрозумієте, що ці фантазії, хоч вони вас і лякають, імовірно, є перебільшеними. І якщо вам вдасться піти ще далі й змінити своє мислення з фіксованого на мислення розвитку, ви можете в якийсь момент збагнути, що недосконалість можна сприймати цілком інакше — не як смертний вирок, а як стимул до розвитку або до вивчення чогось нового.