Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

«Штутгартський метод», — чую мамин голос.

Штутгарт — перше місто, що запровадило окремі коридори для трамваїв, на які автомобілі не мали права в’їзду, потім це поширилося на всю Європу.

Намагаюся вловити матрицю дементної оповіді. Бо одного разу штутгартський метод стосувався трамваїв, а іншого разу — славнозвісного садівника Ціглера зі Штутгарта й облаштування парків. Здавна сумніваючись у всьому, що злітає з маминих вуст, перевіряю садівника в гуглі: відвідав Белград після відступу турків — домовитися з новою сербською владою про співпрацю. Малого бракувало, аби зелені поверхні сербської столиці упорядкували за його проєктами. Але ніде не написано, що йдеться про штутгартський метод.

Мама щодня вправлялася в пригадуванні. Їй невідоме було поняття нудьги. Вона брала котрусь коробку з фотографіями, поволі переходила від однієї світлини до іншої, намагалася не лише пригадати імена окремих осіб, а й кількома реченнями відтворити контекст, визначити їхні ролі в безкінечному всесвіті минулого.

Вона годинами могла копирсатися в шафах і шухлядах. Знахідка предмету, про який вона зовсім забула, поліпшувала їй настрій. Разом із тим предметом вона наче рятувала від забуття певний епізод життя. Понад усе хотіла будь-якої миті володіти повним багатством свого досвіду. Тому потрібно було постійно пригадувати прожите, уважно контролювати всю ту неозору територію. Без постійного доступу до пройденого шляху життя не мало б сенсу. Не потрібно вигадувати, потрібно лише пригадувати. Життя — це божий дар, даний у тимчасове користування. Тому минуле потрібно оновлювати, щоб жити. Тато плавав морями й океанами, а мама — власним життям.

Того червневого пополудня, коли прийшла звістка про мамину смерть, намагаюся відповісти на питання, звідки я тут, в орендованій квартирі на Бульварі Ержебет у Будапешті. Звідки ця жінка поруч зі мною? Той люд, що нас оточує? Той я? Інший, не такий, яким би мав стати. На початку все було логічним, передбачуваним, зрозумілим. Світ — як каталог. Звідти я стартував. А опинився в повсякденні, якого не хотів, у житті, яке — не моє. З якимись чужими звичками й ритуалами. Без логічного розкладу щоденних обов’язків. Як так сталося, що я їм страви, які мені не до смаку? Роблю те, що мені не до вподоби? Говорю не те, що думаю? Вірю, що та жінка поруч краще знає, як мені ведеться, ніж я сам. Живу з нерозпакованими валізами. Одною ногою — на шляху до відступу. У постійному пошуку точки опори, де б можна було відпочити, зрозуміти помилки й тоді, оновившись, вирушити в правильному керунку. Бо те, що зараз, не може бути моїм життям. Ніщо не на своєму місці. Речі, люди й події відкидають по кілька тіней. Що такого сталося, що я опинився там, де не мав бути? Здається, задача без розв’язку. А може, як мама, не роздумуючи, призначити винуватцем когось іншого? За всі неприємності, помилкові рішення й погані обставини.

Наздогад гортаю товсту книгу пам’яті. На щось таки та й натраплю.

Фото моста на Р’єчині, де колись пролягав кордон між Королівством Югославія та Італією, зроблене з Сушака (Фото Б. Фучич, 1947 р.), одне з небагатьох, що вціліло під час пограбування вагону у Вінковцях. Зовсім випадково опинилося в малій колекції сімейних світлин, які я взяв із собою при від’їзді з Белграда на світанку 24 березня 1999 року. Коли того ж дня, раннього пополудня, за кілька годин до того, як перші бомби НАТО впали на моє місто, я вийшов із потяга на пештському вокзалі Келеті, переді мною зринула неозора вулиця Fiumei ut — Річна вулиця, яка простягається вздовж цвинтаря Керепеші. Але втечі почалися набагато раніше. Давно записані шляхи, якими судилося пройти.

Синя лампа спального вагона потягу «Белград-Пула» світить із далекої листопадової ночі 1958 року. Тоді я вперше ступив у простір між двома домівками: новобелградською, яку назавжди покинув минулого вечора, і пульською, назустріч якій прямую. Дотик побоювання, що подорож може ніколи не закінчитися, що ми назавжди залишимося в лімбі ночі. Пів століття не перестає тліти ота синя лампочка. Вона визначила книги, які я читав, світи, у яких я оселився, героїв, які мені стануть ближчими, ніж кровні родичі. Безпомилково впізнаю їх за першої ж зустрічі, як це сталося зі Штайнером на вісімдесят шостій сторінці Ремаркового роману «Люби ближнього свого».

Зупинився під ліхтарем і вийняв паспорт. Йохан Хубер! Робітник! Ти мертвий і гниєш під землею, десь коло Ґраца — а твій паспорт живе й для влади він дійсний. Я, Йозеф Штайнер, живу; але без паспорта, мертвий для влади. Усміхнувся. Нумо мінятися, Йохане Хубере! Дай мені своє паперове життя, а візьми мою смерть без документів! Якщо нам живі не допомагають, це повинні зробити мертві!

Йохан Хубер alias Йозеф Штайнер став моїм незмінним супутником задовго до того, як бомбардувальники НАТО вилетіли з Авіана до Белграда. Ще багато років тому стояв той Йохан Хубер зі мною в чергах перед іноземними консульствами, заповнював поруч зі мною анкети, з острахом дивився на уніформовані обличчя на кордонах, поки ті з підозрою розглядали паспорти східних країн. З ним я відкрив оту невідчужену територію в собі самому, на якій не діють візи й паспорти. Де немає стягів і прикордонників, гербів і гімнів, де панує тиша власної совісті. І тому якомога далі від гучних слів, від запінених промовців, брехливих поетів і пожадливих попів, щодалі від трапез, де частуються й обіймаються поліцейські та злочинці, де вбогі духом дають присяги, де з повними бесагами глаголять про патріотизм.

Повернутися на місце, звідки вирушив, у листопадову ніч 1958 року, коли уніформовані особи й пасажири говорили однією мовою. Лафети гармат закопані в пісок перед мурами міста на гравюрі у фоє готелю «Липа». Порожня Кандлерова вулиця святкового ранку. Незнищенні декорації міста, чий панцир кожні пів століття приймає нових мешканців. Вони ходять, їдять, сплять, сваряться, кохаються в кімнатах, де до вчора лунала якась інша мова.

Сеанси гадання на кавовій гущі. Під час першої першотравневої екскурсії на озеро Блед мама відвідує якусь ворожку, до якої буцімто навідуються навіть високі словенські сановники. Ввечері, прикидаючись, що сплю, підслуховую мамину розмову з татом. Чую, що доля призначила мені довгий шлях, що я перетну океан і житиму в Америці. Багатий і щасливий. Саме тому після гімназії вирішую вивчати морську справу в Рієці. І якомога швидше вирушити стежкою, яку мені напророчила ворожка з Бледа.

Данте Аліг’єрі в бенедиктинтському монастирі на пагорбі Святого Міховіла в Пулі дивиться на могили,