Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

які згадає у «Божественній комедії». Цілий всесвіт вкарбований у терцини, вправно складені досьє, кожному злодюзі визначено місце в котромусь із дев’яти кіл пекла. Перед тим, як повернути книги до міської бібліотеки, переписую короткі уривки. Роблю це систематично, в окремих зошитах: для пейзажу, для діалогів, для описів міст, для любові. Штутгартським методом впорядковую щодення.

Мамин крик вночі, за кілька днів до від’їзду в будинок для старих. Підходжу до причинених дверей кімнати. Вона сидить гола на спинці фотелі. Всі три шухляди великого комода висунуті. Однією рукою спирається на край верхньої шухляди, голову схилила, немов щось шукає на підлозі. Чогось важливого не вистачає в тому моторошному кадрі.

Він — немов повторений, тільки без крику, з іншої ночі. Зазираю крізь відчинені двері кімнати, в якій бабуся Даниця здійснює перед сном свій ритуал. У склянку води крапає настоянку глоду, перемішує й випиває душком. Потім знімає хустину й розпускає довге сиве волосся. Весь час щось шепоче. По кілька разів підходить до ікони Святого Георгія. З шафи виймає згорток, шерстяну жилетку бежевого кольору й кладе під подушку. На тій жилетці — три дірки, сліди від куль, якими однієї листопадової ночі 1943 року вбили із засідки її молодшого сина Драгомира, брата мого батька, коменданта Січевацького партизанського загону. Спочатку казали, що його вбили болгари. Потім це були четники. Через шість десятиліть після загибелі дізнаюся, що він став жертвою ревнощів і заздрощів, його вбили свої ж партизани. Жінка, через яку він начебто постраждав, живе в хаті на краю села. Підходжу до загорожі. Фотографую стару, закутану в хустину, яка обкопує город. На звук клацання мобільного телефону вона на хвилю випросталася. Лице грубе й спалене сонцем. Схожа на індіанського воїна. Це обличчя, яке любив мій дядько. Швидко відходжу. Вгорі, на пагорбі, за сільською задругою, стоїть пам’ятник Драгомиру Велікичу.

Коли ми сидимо у мотелі біля січевацької дамби, торкаюся знерухомленого вказівного пальця мого діда, спогад про Солунський фронт. Вперше разом за випивкою. Тамую огиду від дідового тіла. Від нього завжди тхнуло потом і ракією. На зморщеній шиї виразно проглядається лінія, на якій зупиняється його бритва під час ранкового гоління. Під коміром видно волохаті груди. Розповідає мені про Бізерту. Борделі в шатрах. Згадує вбивство якоїсь проститутки. Сербський вояка вхопив пістолет тоді, коли нещасна почала felacio. На суді захищався: мовляв, думав, що вона хоче відгризти йому член.

Минуло дванадцять років від того червневого пополудня в Будапешті, коли надійшла звістка про мамину смерть. У моєму записнику дедалі більше незнайомих людей. Виринають імена, які я не можу пов’язати з певними обличчями, ситуаціями, оповідями. Рухаюся наосліп, дозволяю, щоб мене вів шлях.

Коли я опиняюся в Рієці, йду до Губернаторського палацу й шукаю будинок, в який ми мали переїхати після того, як тато почав плавати з «Юголініями». Одного дощового пополудня, під час літніх канікул, ми поїхали до Рієки оглянути майбутню квартиру. За тиждень до того рієцька сім’я відвідала «Віллу Марію». Вони вже ухвалили рішення про переїзд. Чекали на нас. Але в мами після огляду величезної квартири на гамірній вулиці біля Губернаторського палацу з’явилися численні зауваження, які вона детально обґрунтовувала батькові після повернення до Пули. Помешкання похмуре та вологе, знай повторювала вона. Зауважила, що одвірки поточені шашелем. Це може зашкодити нашим меблям. Сестра дрімала біля мене в машині. Я жмурився, ховаючи сльози. З кожним кілометром я прощався з Рієкою, з галасливими вулицями та розкішними палацами того, мені не судженого, міста і якогось зовсім іншого життя, яке б там чекало на мене. І яке я тепер назавжди втрачаю. Було вже темно, коли ми повернулися до Пули. Вона здавалася мені порожньою, понурою, мов в’язниця, до якої мене засудили.

Від змін маму охоплювала паніка. Бо це означало зміну узвичаєного порядку речей, в якому все було на своєму місці та відбувалося саме так, як їй хотілося. Переселення — це приїзд на невідому територію, зав’язування нових знайомств, завоювання позицій, нове вибудовування власного життєпису. Вона завжди довго готувалася до виходу в зовнішній світ. Це був ритуал, який поглинав всю її увагу. Більше переймалася тим, чого не вистачає, аніж тим, що має. Кожен вихід у люди — це вистава для інших. За короткий час потрібно справити належне враження на оточення, створити бажану картинку про себе в не надто прихильному до тебе світі.

Переселення до іншого міста створювало стільки нерозв’язних проблем. А її проблеми були банальними: скажімо, як знайти надійних майстрів? Бо у своїх думках вона вже малювала картини прориву водогону в похмурому житлі біля Губернаторського палацу. Перегорали запобіжники, розбивалися шиби у вікнах, хиталися бильця на балконі, хтось виламав двері напівпідвального приміщення, а завтра, чого доброго, ще й квартири. Як знайти кравця, який візуально виструнчить її фігуру, шевця, який виготовить модель мештів, що приховає кісточки, перукаря, який зробить зачіску саме для її типу обличчя?

Завдання вичавити себе з якогось нового помешкання у невідомий світ породжувало хвилювання, перед якими вона ставала немічною. Тож упродовж наступних кількох років вона запобігла ще двом переселенням. Обрала певність відмови. Так я залишився бранцем Пули.

Після «Юголінії» мій тато довго плавав на судні німецької компанії з Фленсбурга, але це були не регулярні рейси, — в кожному наступному порті команді повідомляли про наступний пункт призначення. На морському жаргоні такі судна називають «волоцюгами». Перевозять виключно безтарний вантаж.

Штутгардський метод. Світ пливе в напівдрімоті й ніжності. Без страху та переживань. Тепло деменції.

Нарешті я можу назвати птаха, але при цьому не мушу шукати для нього гілки, на яку він сяде.

7

У той час світ, в якому я живу, — єдино можливий.

Ще перед очима не зблякли пустки Нового Белграда, погляд з павільйону номер 15 з колишньої квартири в Похорській вулиці. Переді мною зараз зовсім інший пейзаж: підйомні крани суднобудівного заводу, обриси казарми на Музилі та високий шпиль Моряцької церкви. Лізетта цю церкву називає Морська Богородиця.

Коли надходить вечір, Губчева вулиця безлюдніє. Зі стін Каштела озиваються сови. Лише зрідка проїжджає автівка чи мотоцикл. Після півночі дзвони церкви Святого Франя вибивають повні години.

Влітку крізь відчинені вікна чути одні й ті ж розмови. Той самий смак мальвазії в скляних деміжонах на кухонних столах. У вітринах магазинів з одягом на Першотравневій вулиці скромний вибір моделей і кольорів. Один і той самий кіножурнал показують у всіх чотирьох кінотеатрах. Новини відрізняються лише заголовками. Ніхто не сумнівається в