Влад Вірт - Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт

Наступні три істоти взагалі не мали нічого спільного з представниками земної фауни, лише в одної з них я зміг розгледіти дещо схоже на дзьоб.

Шосте створіння, висічене на самому верху колони, один в один нагадувало звичайного земного богомола, який на тлі решти чудовиськ навіть здавався мені дещо рідним.

Слідом за колоною мій погляд перемістився на масивну кам’яну браму, висічену просто в скелі, причому вона так гармонійно вписалася в її структуру, що більше нагадувала елемент декорації. Навколо брами також було безліч символів, які були оточені текстом, написаним невідомою мені мовою.

Я вже збирався підійти ближче до стіни й роздивитися написи уважніше, але, мабуть, очікування, мене коханого, протягом кількох годин, усе ж позначилося на настрої дівчини, і вона різко вигукнула:

— Боєць, бігом до вівтаря ініціації!

Одразу зрозумівши, що звертаються до мене, а не до Ведмедя, я швидким кроком попрямував до Алії і став на вказану нею плиту, котра впритул примикала до центральної колони.

До речі, це була єдина тверда ділянка арени, усе інше покриття виявилося піщаним. По центру плити була невелика виїмка, оточена чотирма однаковими символами.

— Засунь у середину праву руку.

Покірно виконавши вказівку дівчини, я одразу відчув різкий біль у пальцях, який, утім, швидко минув.

— Можеш виймати, уже більш спокійним голосом звернулася до мене дівчина.

Діставши руку, я подивився на свої пальці й побачив на кожному з них невелику ранку від уколу чимось гострим і тонким, а також застиглі крапельки крові.

Тим часом дівчина розвела руки, ніби намагаючись охопити весь простір арени, і продовжила говорити:

— Це місце називається ристалищем, і тут відбувається ініціація та навчання шукачів. Як бачиш, біля колон розкладена  зброя. Можеш обрати будь-яку. Тільки не поспішай, буває вона сама знаходить свого власника. Ти взагалі, якій зброї надаєш перевагу?

— Автомату, — якось само собою вирвалося в мене.

— А що це таке? — зі щирою цікавістю запитала Алія.

— Вогнепал, — продовжуючи тупити, промовив я.

— Вогне-чого, - спробувала за мною повторити дівчина.

Відчуваючи себе молодим татусем, який намагається пояснити малолітній доньці принцип дії одного з найпоширеніших знарядь убивств нашого часу. Почав невпевнено бубоніти:

— Це така металева палиця, з якої з великою швидкістю вилітає сталева кулька, здатна вбити людину на великій відстані.

— Ага, зрозуміло, значить дистанційна зброя, тоді пішли до четвертої колони.

Підійшовши ближче, я побачив навалені абияк купи різноманітних луків та арбалетів, серед яких навіть помітив таку екзотику, як праща та сюрікени.

Мимоволі перевів погляд на інші колони й під кожною з них виявив подібні нагромадження. І як я раніше не звернув на це увагу, невже мене настільки захопив незвичайний вигляд колон і писемність на стіні, що більше не бачив нічого перед собою?

Проте я не став гаяти час і безглуздо роздивлятись увесь наявний тут арсенал.

Беру перший-ліпший лук і сагайдак стріл.

На жаль мої навички стрільби ґрунтуються лише на раніше згаданих мною фільмах і описах книжок, от тільки за останні два дні зі мною сталося надто вже багато неймовірних подій, тож чому мій рівень володіння луком не може стати рівним навичкам поводження з автоматом?

Натягую лук і цілюся в колону, що знаходиться від мене за 20 метрів, постріл, стріла пролітає за три метри від неї. Не поспішаю засмучуватися й тягнуся за наступною стрілою.

Новий постріл і знову невдача, на цей раз стріла пролетіла ще далі. Розстрілявши весь сагайдак, я зумів влучити лише двічі, один раз — значно вище, ніж цілився, а от другий, чітко перед собою. Один точний постріл із 20, та ще й із такої дитячої відстані, явно свідчить про те, що лучник із мене нікудишній, ще й рука почала боліти, спробуй натягнути тятиву на повну силу.

Недовго думаючи, відкидаю лук і беру арбалет. Тут усе інтуїтивно зрозуміло. Відводжу тятиву вздовж ложа й закріплюю її за допомогою фіксатора. Вставляю  болт й наводжу арбалет на колону. Постріл — є влучання, от тільки як у ближньому бою я буду зводити арбалет? Постійно тікати і сподіватися, що зумію його перезарядити, раніше, ніж мені знесуть голову? А якщо  схиблю чи не проб’ю обладунок, тоді що?

Ні, помиляється Алія, не тягне мене до стрілецької зброї, як не крути.

Озираюся, біля підніжжя найближчої до мене колони лежать мечі. Їхній вибір такий самий багатий, як і стрілецької зброї. Причому більшість із них має свої земні аналоги. Я помітив одноручні клинки, на зразок бачених мною в підручниках з історії каролінських і романівських мечів, дворучні копії клеймора і фламберга, полуторні бастарди, а також клинки з вигнутою формою, характерні для воїнів сходу. Але всі ці мечі здавалися просто зубочистками на тлі велетня, що лежав трохи осторонь.

Ні, за довжиною він був не набагато більшим за наявні тут дворучники, зате ширина полотна була навіть більшою, ніж у всіх раніше бачених мною сокир. Такі мечі зустрічалися, мабуть, тільки на анімешних картинках. Спробував підняти, ухопившись обома руками за ефес і навіть зумів відірвати його від землі, але про те аби намагатися завдати удар і мови йти не могло