Ренсом Ріггз - Карта днів

— та, оскільки з цим мені не пощастило, гадаю, народе, я тепер маю вільний час, щоб навчити вас хоча б дечого.

— Уроки нормалізації! — озвалася Олівія. — Як прикольно!

— Нам треба встигнути дуже багато, — попередив я. — Коли почнемо?

— Уранці, — відповіла пані Сапсан. — Зараз уже пізно, і нам усім треба десь поспати.

Вона казала правду: вже було близько півночі, а для моїх друзів цей день був почався ще двадцять три години (та сто тридцять років із гаком) тому в Диявольському Акрі. Ми всі були виснажені. Місце для ночівлі я знайшов усім — комусь у гостьових кімнатах, комусь на диванах, а комусь і на купі шерстяних ковдр у комірчині для віників, як Єноху, котрий полюбляв, щоб його спальні місця були затемнені та гніздоподібні. Пані Сапсан я запропонував ліжко моїх батьків, оскільки цієї ночі воно їм не знадобилося б, але вона запротестувала:

— Я ціную таку пропозицію, але краще хай воно буде для Бронвін та панни Блум. А я цієї ночі буду на варті, — і вона глянула на мене таким усезнаючим поглядом, який наче казав: «І не тільки в домі». І мені довелося докласти чимало зусиль, щоб не подивитися їй в очі. «Можете не хвилюватися, — ледве не промовив я вголос, — ми з Еммою не поспішаємо». Але яке до цього діло було їй? Тоді це мене так роздражнило, що, як тільки вона пішла вкладати Олівію і Клер у постіль, я знайшов Емму та запитав:

— Хочеш побачити мою кімнату?

— Авжеж, — відповіла вона, і ми прослизнули до холу та стали підніматися сходами.

* * *

Я чув, як із однієї з гостьових кімнат лунав голос пані Сапсан, котра співала ніжну та сумну колискову. Як і всі колискові дивних, вона була журливою та довгою — це була сага про дівчину, чиїми єдиними друзями були привиди, — а це означало, що в нас було принаймні кілька хвилин до того, як пані Сапсан вирушить шукати Емму.

— У моїй кімнаті безлад, — попередив я її.

— Я спала в нічліжці з двома дюжинами дівчат, — попередила вона. — Мене важко шокувати.

І ми стрілою пролетіли сходи та опинилися в моїй спальні. Я ввімкнув світло, й у Емми аж відвисла щелепа:

— А що це за речі?

— А-а, точно, — зауважив я і зрозумів, що, напевне, припустився помилки: якщо я зараз почну розповідати Еммі про все, що вона бачить у моїй кімнаті, то не залишиться часу на те, для чого ми сюди прийшли.

То були не речі. То були колекції. І в мене їх було до біса на книжкових полицях, що знаходились по всій кімнаті. Я не назвав би себе посмітюхою — я не збирав усякий мотлох, — але збирання різних речей у ранньому дитинстві було для мене одним зі способів боротьби із самотністю.

Коли вашим найкращим другом є ваш сімдесятип’ятирічний дідусь, то багато часу ви витрачаєте на те саме, що і він, а для нас це означало кожного суботнього ранку чесати туди, де є якийсь гаражний розпродаж. (Дідусь Портман, можливо, і був незвичайним героєм війни та крутожопим мисливцем на порожняків, та мало що збуджувало його дужче за дешево куплену річ.)

На кожному такому розпродажу мені дозволялося вибрати одну штуку, що коштувала менше п’ятдесяти центів. Помножте це на кілька таких продажів за вікенд і зрозумієте, як я за десять років нагромадив таку купу старих платівок, дешевих детективних романів із дурнуватими обкладинками, гумористичних журналів «MAD» та інших речей, що, якщо сказати об’єктивно, були барахлом, звісно, але було в них щось, наче від справжніх скарбів. Мої батьки часто благали мене прорідити це «стадо» та викинути геть більшу частину. І хоча я і зробив кілька позбавлених ентузіазму спроб, та ніколи не заходив у цьому надто далеко — решта будинку була настільки величезною, модерною та порожньою, що в мене з’явилося щось на кшталт боязні незаповненого простору, — тож у тому, що стосувалося єдиної кімнати в домі, над якою я мав хоч якийсь контроль, то я волів, щоб вона була добре заповнена. Ось чому, на додачу до всіх переповнених книжкових полиць, я обклеїв одну стіну від підлоги до стелі картами, а іншу — старими вініловими альбомами.

— Ух ти! А ти реально любиш музику! — Емма відірвалася від мене та підійшла до стіни, що була, наче лускою, вся обклеєна конвертами з вініловими грамплатівками. І я вже починав злитися на цей відволікаючий декор.

— А хіба не всі люблять? — спитав я.

— Не всі отак обклеюють собі стіни.

— Мені переважно подобаються старі записи, — повідомив я.

— О, мені теж, — зраділа вона. — Мені не подобаються всі оці нові групи, з їхніми гучними гітарами та довгим волоссям. — Вона показала на альбом «Meet the Beatles!» («Зустрічайте Бітлз!») та наморщила носика.

— Цей запис вийшов… що?.. п’ятдесят років тому? — здивувалася вона. — І правда… Але ти ніколи не казав, що так любиш музику. — І вона пішла вздовж стіни, проводячи рукою по моїх платівках та оглядаючи кожну. — Існує так багато всього, чого я про тебе не знаю, але хотіла б.

— Я знаю, про що ти, — промовив я. — Я відчуваю, що ми в чомусь дуже добре знаємо одне одного, а в чомусь поводимося так, наче щойно познайомились.

— Нас виправдовує те, що ми були дуже зайняті, намагаючись не загинути та врятувати всіх отих імбрин і все таке. Але тепер ми маємо час.

«Ми маємо час». Щойно я почув ці слова, як десь глибоко в моїй душі з’явилося гостре передчуття фантастичної перспективи.

— Програй мені одну, — попросила Емма, кивнувши на стіну. — Яку завгодно з твоїх улюблених.

— Не знаю навіть, яку вибрати, — відказав я. — Їх так багато.

— Я хочу з тобою потанцювати. Вибери якусь, підхожу для танцю.

Вона усміхнулася та пішла назад, у мій бік, продовжуючи оглядати мої колекції. Я подумав якусь мить та знайшов «Повню перед осіннім рівноденням» Ніла Янґа, дістав платівку з конверта, поклав її на програвач та обережно опустив голку в проміжок між третьою та четвертою піснями. Почулося приємне потріскування, а потім, зажурлива та щемливо-солодка, пішла титульна фонограма, що дала назву всьому альбому. Я сподівався, що Емма