Сергій Олексійович - Відрядження з нареченою , Сергій Олексійович

День починався. Сонце вже більш-менш дарувало нам своє тепло. В селах де ми проїжджали вирувало життя. Автівки на зустріч нам попадалися вже частіше. Рух на трасі пожвавишов. 

Ми з Миколайовичем цим маршрутом багато разів каталися, тому нам звісно все було знайоме. А от Віра була в захваті від усього побаченого. Я її дуже розумів. Бо сам перші рази теж відчув себе в такому ж піднесеному стані.

На неї приємно було дивитися. Дівчина, то й діло хапалася за камеру, та щось там собі фотографувала. І я вже не робив великі очі, коли вона налягала на мене своїми грудьми, щоб зробити черговий, як вона казала шедевральний кадр.

Віка сиділа наче її це все взагалі не стосувалася. Я думав з її розповідей, що вона любить природу та романтична особа. Здавалося, що я помилився. Судячи з виразу її обличчя все це не викликало в неї ніяких почуттів.

Не знаю. Як так можна? Чудовий осінній ранок. Приємна компанія. Швидкість. Подорож в невідоме. Що ще треба для повноти життя та щастя?

- А ми скоро кудись приїдемо?  - Спитала в мене Вікторія.

- Якщо ти маєш на увазі, те місце де нам треба бути, то ні. - Відповів я.- Нам ще їхати та їхати. А взагалі скоро буде Саксаганськ . Там тобі й кафе, і поїсти щось можна бути узяти. Взагалі там дуже красиво та цивілізація.

- А я так би їхала та їхала. - Несподівано зізналися Віра. - Мені все подобається. Гарна компанія. Вітер в обличчя.Таке все казкове навкруги. От правду вам скажу. Яка тільки в нас природа гарна. Тут все рідне таке. І поля ці. І ліси, і  повітря, і люди. Яка краса навколо. Осіння природна краса яскравіше, ніж в будь-яку іншу пору року.

- О! Я дуже радий, що ми з тобою однієї думки про це все. - Похвалив я Віру. - Будемо разом гуляти по осінньому лісу, доки Миколайович буде збирати гриби. Бо я йому зазвичай заважаю і тому ми ходимо в різні боки. З мене грибник не дуже. Я тільки в мухоморах розуміюсь. А Миколайович в грибах спец!

- З задоволенням складу вам компанію, пане Сергію, - посміхаючись відповіла мені Віра. Мабуть, мстилося за 'тітку".

- Небо блакитне, ліс зелений, Андрій та Віра - наречені, - не витримала Віка, та подала голос. Це було так смішно, що ми усі не втримались та почали голосно сміятися.

- Віка, в нас пише вірші. Досить до речі гарні. Тому не звертай уваги, - прошепотіла мені Вірочка.

Я лише посміявся, а от Віра здається почервоніла. Чи то мені дійсно здалося? А, Віка, вона, що ревнує, чи що? З цими дівчатами не скучиш.