Євгеній Шульженко - Доброволець, Євгеній Шульженко

Олесь видихнув, застогнав. Підняв голову, побачив мене. Всміхнувся та почав оглядатись.

— Ого, нас кинуло, — голос хрипів, ледь чутно, — треба тікати.

Махнув йому мордою на дірку, де було лобове скло. Він погодився та почав витягувати себе. Я допомагав як міг, штовхаючи лапами. Вистачило декілька хвилин, ось він стрибає на землю. Несподівано, господар впав та схопився за ногу. Застогнав та заплакав. Я підскочив до ноги. Що не так? Майже одразу побачив, що під штаниною величезний синець. Він теж побачив та чортихнувся.

Ми почули перші постріли. Це був той самий звук, коли кулі вилітають з автомата. Ворог був близько, він знав, що ми у пастці. Стрибаю вперед, хватаю за футболку зубами та починаю тягнути. Олесь засміявся, потім закашляв.

— Йти не зможу, — попросив вибачення, — але я зрозумів тебе. Треба повзти та ховатись в кущах. А ти зовсім не боягуз!

Звичайно, така похвала мала мені сподобатись. Але в той момент, мені було байдуже, що він каже. Потрібно було врятувати господаря за будь-яку ціну. А потім себе не забути. Тим більше автоматна черга наближалась. Я не хочу помирати! Я ще такий молодий! В скринях пульсувало від натуги. Лапи підкошувались. Але я вперто тягнув Олеся в сторону.

— Мені потрібна аптечка, — схаменувся, та спробував повернутись.

Я стрибнув йому на спину та зашипів. Куди ти збираєшся? Я сам! Чкурнув до машини. Відчував божевільне тремтіння в лапах. Але заскочив на капот та заглянув всередину. Де та клята аптечка? Як вона має виглядати? Згадуй, бовдур, згадуй! На мить, перед очима з’явився червоний хрест. Точно! Щось таке має бути.

Просунувся через речі на задні сидіння. Облазив все. Завмер, як тільки почув постріли. Треба поспішати! Автоматна черга була десь поряд. Почув чужі голоси, пришвидшився. Ось вона! Заволав як скажений та кинувся до сумки з намальованим білим кружечком з хрестом посередині. Вхопив зубами та потягнув за собою.

Несподівано, захиталась машина від мілких ударів. Це були постріли. Ворог підійшов та почав просто палити в автівку. Нелюди! Не видно, що тут все і так знищено? Трохи почекав, та як тільки настала тиша, вискочив через дірку. Такий собі здоровий кіт з металевим капелюхом, з аптечкою в зубах.

Те що почалось потім — згадувати навіть страшно. Ці дикуни почали стріляти в мене. В кота! Навіщо? Стріляли та сміялись. Знайшли собі забавку. Стрибнув на землю та чкурнув в сторону кущів. Але якщо будуть бігти за мною? Подивився на дорогу, зітхнув та пришвидшився. Засвистіли кулі. Деякі пролітали над головою. Деякі пронизували землю, піднімаючи пил. Мені кортіло викинути ту аптечку, піддатись паніці, волати.

Перед очима промайнула Софійка, Кіра. Вони плачуть біля мене та Олеся. А ми лежимо та не рухаємось! Святий Степан, допоможи мені! Напружив м’язи та звернув в сторону, заскочив в хащі та впав. Сил не було, дихати важко, знову кляті білі плями перед очима. Але стрілянина припинилась. Нарешті заспокоїлись.

Схопив аптечку та почав пробиратись до господаря. Дуже сподівався, що він себе веде тихо та не вискочить з пустими руками до ворогів. Автомат я так і не знайшов в машині. Ще трохи. За мить, вилетів до Олеся та не встиг зупинитись, наткнувся на ногу. Ось вона, моя скалічена людина! В грудях стало так тепло. Я хотів сміятись від задоволення. Наче в кров щось підсипали, відчув безмежне щастя!

Господар підняв палець до рота, показуючи, що треба мовчати. Бовдур! Сам знаю, я тільки но від куль тікав! Тебе врятувати! А ти мені тут шикаєш! Бери аптечку та роби свої справи.

Аж раптом, недалеко від нас впала ракета. Земля затремтіла, повітря затремтіло від гучного вибуху. Мене відкинуло в сторону, а господаря прибило до землі. У вухах почало гудіти, але не на довго. Почулись постріли. Матінка моя, стріляли з обох сторін. Це ж як? Олесь тихо засміявся, хоча всім тілом дрижав.

— Наші прийшли, — вимовив пошепки, торкаючись мене, — можливо, нас врятують, Доброволець. Але на всяк випадок, — він запнувся, а сльози потекли з очей, — дякую тобі за компанію!

Здурів? Ти що прощаєшся? Я тобі зроблю зараз компанію! Зашипів на нього та замахнувся лапою. Зараз як вдарю, будеш мені тут соплі розтирати! Саме тоді, я відчув, що зараз відбудеться дещо жахливе. Час наче сповільнився, тиша впала на голови. Це не був вибух. Це не були постріли. Я все добре чув та відчував.

Я просто чкурнув вперед, стрибнув Олесю на голову та впав на землю, закривши господаря собою. Миттєво, час повернувся до своєї швидкості. Вибухи, постріли. Навколо дійсно йшов запеклий бій. Але майже одразу я почув металевий «Дзінь!», після якого голова наче розкололась навпіл. Я завищав, не в змозі зрозуміти, що відбувається. Пам’ятаю, як наче хтось схопив мене за капелюх, та почав стискати велетенськими лещатами. Потім мене відкинуло в сторону, а темрява поглинула повністю.