Євгеній Шульженко - Доброволець, Євгеній Шульженко

Чкурнув під ліжко, сидів та тремтів. Будь-який звук, заплющував очі та скрипів зубами. І чекав. Почав злитись, що Олесь не повертається. Почав гніватись, що хтось кричав на вулиці. Почав шаленіти, коли чув короткі тихі вибухи. Що це? Тук-тук-тук. Колись чув таке по телевізору. Постріли? Автомати?

Поки понурився у свою паніку, рахував кількість ударів серця. Я вмію рахувати? Коли страшно, не помічаєш, що випливає з підсвідомості. Аж раптом, почув, що двері відчиняються. Вискочив з-під ліжка, кулею вилетів в коридор. Побачив господаря, стрибнув на нього. Тремтів наче листок на вітру. Олесь обійняв мене, притиснув до себе.

Відчув, що від нього тхне алкоголем та цигарками. Друже, тільки ранок! Що ти робиш? Тобі теж страшно? Трохи потримав мене, потім зайшов у вітальню та поклав мене на дивані. Сам ліг поряд та заплющив очі. Не дуже приємно, але трохи спокійно. Сам заплющив очі, лише хвіст не міг контролювати — стрибав зі сторони в сторону.

Пролежав декілька хвилин, але відчув, що поряд нікого немає. Олесь зник. Підстрибнув на лапи, побіг до кухні. Серце майже вискочило, але побачив господаря біля плити. Видихаю. Миска з кормом повна, все добре. Перекусив, напився води. Почав слідкувати.

Олесь відварив картоплі, гречки. Довго щось рахував у морозилці. Витяг продукти з пакета, поклав на полиці. Потім сів, пив каву та читав новини. Несподівано, разом підняли голови, прислухались. Господар відкрив вікно, звідки потягнуло холодом. Я не тікав, хотів зрозуміти, що так притягнуло увагу.

По вухах бив гул, наче пральна машина на максимальних обертах. Що це таке? Пральні машини атакували наше місто?

— Це гвинтокрили, — сказав Олесь, дивлячись у вікно, — пишуть, що атакують Гостомель. Треба збиратись.

Каже ці слова, підскакує та починає вдягатись. А я? Вибіг за ним, але одразу зупинився. Він потягнувся до шафи, щоб зняти переноску для тварин. Я не сунусь в цю огидну клітку! Почав шипіти, але він мене схопив та потягнув всередину. Зачинив та залишив в коридорі.

Хвилин через п’ять почув як відкрились двері. Відчув рух, потягнув мене на вулицю. Спускаємось сходами.

— Добрий день, — каже незнайома жінка, — я живу напроти. Що відбувається? Дійсно війна?

— Так, війна, — сумно відповідає господар, — прочитав повідомлення, що очікується напад. Треба йти в укриття. Збирайтесь.

— Добре, добре, — майже плаче жінка, — почекайте мене. Я не знаю куди йти. Чоловік у відрядженні, не можу додзвонитись, — починає плакати та тікає у квартиру.

Вискочили на вулицю та рушили до школи, що за п’ятдесят метрів. Там те саме сховище. Виявилось, що це підвал, де багато людей, та ще й тварин притягли. Діти плакали, жінки ридали, чоловіки кричали. Хаос звуків. Серце калатало божевільно. Відчував, що мені зле. Але тримався.

Олесь відкривав клітку та давав мені корм, чашку з водою. Не хочу нічого! Мені страшно! Я хочу додому! Ти чуєш мене? Йдемо додому! Я не вийду з клітки, не треба мене витягувати! Потім я заснув, на довго. Снились жахіття. Постійно чув вибухи, тремтів як божевільний. Знову провалювався в темряву. Відчував нудоту.

Остаточно прокинувся, коли Олесь біг додому. Я знав, що саме додому. Так приємно та радісно. Але я так і не побачив мої рідні стіни. Він залишив мене в машині. За хвилин десять повернувся з сумками. Закинув все в машину, мене поклав біля себе. Шепотів, заспокоював, всміхався мені. У самого очі червоні, чорні круги на обличчі, руки тремтять. Не люблю його, але й люблю одночасно.

— Семен, — каже господар, піднявши телефон, — через п’ять хвилин я біля тебе. Який ще душ після сховища? Ти здурів, — майже кричить в слухавку, — негайно збирайтесь. Ми маємо виїхати через пів години. Дорога на Львів стоїть. Житомир теж перекритий. Їдемо на Обухів, а там звернемо на Хмельницький. Я зараз буду.