Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

грабуваннях, за костюмом і дещо за мовою поляк, за жадібністю до золота жид, за триньканням його козак, за залізною байдужістю диявол. Увесь час здавався він спокійним; інколи тільки шуміла між вусами його звична лайка, особливо коли нерівна земляна підлога, час від часу йдучи глибше вниз, змушувала його оступатися. Пильно оглядав він розташовані у земляних стінах нори, зовсім осипані, що служили колись келіями і єдиним притулком у тій землі, де мало якого року не проходило степами й полями руйнування, де ніхто не будував міцних споруд і замків, знаючи, яке нетривке їхнє існування. Врешті показалися дерев’яні, зарослі мохом, поцвілі гниллю двері, закидані важкими колодами і камінням. Перед ними зупинився він і оглянув їх значливо знизу догори. «А ну!» — сказав він, моргнувши бровою на двері, і від брови, здавалось, війнув вітер. Кілька чоловік взялися і не без труда відвалили колоди. Двері відчинилися. Боже! яке обіталище відкрилося очам! Присутні глянули безмовно один на одного, перш ніж насмілились увійти туди. Є щось могильно-страшне у нетрях землі. Там царює у закляклій величі смерть, розпустивши свої костисті члени під усіма квітучими містами, під усім веселим і живим світом. Та коли ця дихаюча смертю внутрішність землі населена ще живими, тими пекельними гномами, котрих один вигляд уже наводить здригання, тоді вона ще жахливіша. Запах гнилі війнув так сильно, що спочатку зайняло у всіх дух. Ледь не велетенського зросту жаба зупинилася нерухомо, витріщивши свої страшні очі на порушників її самоти. Це була чотирикутна, без усякого іншого виходу, печера. Цілі клапті павутини висіли товстими жмутами з земляного склепіння, яке служило стелею. Обсипана зі склепіння земля лежала купами на підлозі. На одній з них стирчали людські кістки; літаючі блискавками ящірки швидко миготіли по них. Сова чи летюча миша були б тут красунею.

— А чим не світлиця? Світлиця гарна! — проревів проводир. — Терем-те-те! Лисий дідько начхав би тобі в кашу! Та тобі, псяюхо, тут добре спатиметься. Сам лягай на кавалки, а під голову підмости ту жабу альбо візьми її за жінку на ніч!

Один із коронних здумав був засміятися на це, але сміх його так страшно, безгучно відлунив під вогким склепінням, що сам насмішник злякався. Полонений, котрий стояв перед тим нерухомо, був виштовхнутий на середину і чув тільки, як заскрипіли за ним двері й глухо застукали, навалюючись, колоди, світло пропало, й морок поглинув печеру.

Нещасний здригнувся. Йому здавалось, що віко труни зачинилося над ним, а стукіт колод, що завалювали вхід її, здавався стуком заступу, коли страшна земля валиться на останню познаку існування чоловіка й могильно-байдужий натовп каже, немов крізь сон: «Його немає вже, але він був».

Після першого жаху він поринув у якусь безтямну увагу, бездушне існування, котрому віддається людина, коли удар буває таким жахливим, що вона навіть не збереться з духом подумати про нього і натомість спрямовує очі на яку-небудь дрібноту і роздивляється її. Тоді вона належить до іншого світу й нічого не поділяє людського. Бачить без думок; відчуває не відчуваючи; дивно живе. Насамперед увага його вп’ялася в темряву. Все було на час забуте — і жах її, і думка про погребіння живого. Він усіма почуттями вселився в темряву. І тоді перед ним розгорнувся зовсім новий, дивний світ. Йому почали ввижатися у темряві світлі струмені — останній спогад світла! Ці струмені прибирали безліч різних візерунків і барв. Цілковитого мороку немає для ока. Воно завжди, як не зажмурюй його, малює й уявляє барви, котрі бачило. Ці різнобарвні візерунки прибирали чи вигляд строкатої шалі, чи хвилястого мармуру, чи, врешті, той вигляд, котрий вражає нас своєю дивовижною незвичайністю, коли роздивляємось у мікроскоп частину крильця чи ніжки комахи. Іноді струнке плетиво вікна, котрого — на жаль! — не було в його темниці, пролітало перед ним. Лазур фантастично мерехтіла в чорній його рамі, потім змінилась на кавову, потім зникала зовсім і перетворювалась на чорну, всіяну чи жовтими, чи блакитними, чи невизначеного кольору цятками. Невдовзі весь цей світ почав зникати: полонений відчував щось інше. Спочатку відчуття це було несвідоме; потім почало прибирати певності. Він відчував на руці своїй щось холодне; пальці його невільно доторкнулись до чогось слизького. Думка про жабу зненацька осінила його!.. він скрикнув… й одразу переселився у світ дійсний. Думки його пірнули нараз у весь жах сутності. До того ще приєдналося виснаження сил, жахливе задушливе повітря: все це призвело його до тривалої непритомності.

Тим часом загін коронних військ розташувався у монастирських келіях як удома, висилав ченців підчищати стайні і бенкетував від радості, що нарешті схопив того, хто їм був потрібен!

— Попався, псяюха! — казав вусатий проводир. — Хотів би я знати, чого вони такі швидкі на ноги, собачі діти? Ходімо, хлопці, довідаємось, хто з ним був, лисий дідько начхав би йому в кашу!

Жовніри[54] спустилися вниз і знайшли полоненого, який лежав непритомний.

— Дай йому понюхати чого-небудь!

Один із них притьмом насипав йому на руку пороху, до котрої прихилилась його голова, і запалив його. Полонений чхнув і підвів голову, немов після неспокійного сну.

— Штурхоніть його кийком! розказуй, терем-те-те, бабський сину! Але хто з тобою розбійничав? Дванадцять д’яблів твоїй матці! Де твої хлопці?

Полонений мовчав.

— А то я тебе питаю, псяюхо! Скиньте з нього наличника! Зірвіть з нього опанчу![55] А то лайдак! Але то я знаю добре твою морду: нащо її ховаєш?

Жовніри взялися — розірвали верхню опанчу тонкого чорного сукна, котрою закривався полонений, зірвали наличника… і очам їхнім блиснули дві чорні коси, що впали з голови на груди, чарівлива білизна обличчя, блідого, як мармур, оксамит брів, зімлілі губи й дівочі оголені груди, які сором’язливо затремтіли, втративши покрови.

Начальник загону коронних військ закам’янів від зчудування, команда теж.

— Але то баба? — зрештою звернувся він до них з таким питанням.

— Баба! — відповів дехто.

— А то як могла бути баба? Ми козака ловили.

Ті, що стояли перед ним, знизали плечима.

— На цугундру[56] бабу! Як ти, дурна бабо, диявол би тебе!.. Але як ти насмілилась?.. розказуй, де той псяюха, де Остржаниця?

Напівжива не відповідала ні слова.

— То тебе змусять говорити, лисий дідько начхав би тобі в кашу! — кричав у шаленстві воєвода. — Ламайте їй руки!

І два жовніри схопили її за оголені руки, білизною рівні до пилу хвиль. Проймаючий душу крик