Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Шукати квіт папороті, авжеж! Кому знайти його, як не відьмі з характерником?

У її посмішці вигравало полум'я.

Вони пройшли повз дівчат, які прикрашали вінки обережно підпаленими свічками та пускали темними хвилями Дніпра, спостерігаючи за їхньою долею.

— Дивіться, дивіться оно! У Ганьки потонув!

— Ще рік у дівках сидітимеш!

Ганька сумно зітхнула, а Ліна тільки пхекнула, проходячи повз те ворожіння.

Вони повернулися до хащі та знову мандрували лісом, допоки звуки святкування не згасли.

— Не бачу я тут квіту, Ліно.

— То придивися краще.

Вона опинилася поряд, пригорнулася всім тілом, палко поцілувала у вуста. Він на мить розгубився, але відповів, і пекуче бажання вмить наповнило його. Її руки нетерпляче

скинули з нього сорочку, він зірвав з неї крайку. Вінок упав, прокотився колесом та завмер на траві.

Раптом Ліна зупинилися, відірвалася від нього та спитала:

— Пригадуєш, як ти мені пообіцяв виконати будь-яке моє бажання?

— Чого ти хочеш?

Сам він хотів тільки її — і був ладен на будь-що.

— Хочу, аби ти забув мене після цієї ночі.

Такого Северин не очікував.

— Обіцяєш? — нетерпляче перепитала Ліна.

— Не можу!

Юнак мав дивне відчуття, що вже встиг забути цієї ночі щось дуже важливе.

— Тоді скажу інакше: пообіцяй не шукати і не згадувати мене. Будь ласка.

— Чому, Ліно?

— Ти дав слово, Северине.

Він притиснув її гаряче тіло, сповнене таким само бажанням, і вирішив не марнувати часу на суперечки.

— Якщо так... Я обіцяю, — та запечатав слова цілунком.

І вони скинули все зайве, впали на трав'яне ліжко, злились незграбним поспіхом, невмілою ніжністю, палкими цілунками, ловили подих одне одного, пливли на хвилях, шукали квіт папороті та знаходили його щоразу в яскравих спалахах — а разом із ним і самих себе.

Далеко за деревами гули купальські ватри, молодь співала пісень і тихо буркотів Дніпро.

Северин прокинувся на світанку від холодної роси. Поруч лежав вінок. Квіти на ньому підв'яли, на макових стеблинах заплуталося кілька довгих русявих волосинок. Джура подивився на них із несподіваною для самого себе ніжністю.

— Я все одно згадуватиму тебе, — промовив твердо. — І знайду, якщо захочу.

Він підвівся, накинув вологий одяг, позіхнув та пішов до води, прислухаючись до себе.

Звичайний ранок, звичайний ліс. Світ не змінився.

Змінився сам Северин.

Розділ 1

Хвацьким козаком був Мамай — на шаблях рубався завзято, з рушниці стріляв влучно, на кобзі грав майстерно, верхи гасав мов той татарин, сміявся так, що дерева осипалися, вдачу мав сміливу та розум кмітливий.

Утім, таких славетних лицарів серед запорожців було чимало, і навряд би Мамай запам'ятався поміж тисяч інших метких козаків, якби не дивний сон, що навідав його на Зелені свята.

Уві сні бачив Мамай роздерту корогву Хмельницького та падіння держави новонародженої, свідчив розбрат товаришів учорашніх, як підняли вони зброю один на другого за гетьманську булаву; зрів руїну, що зміїлася розколом між берегами Дніпра, бачив полум'я та кров, панщину польську та кайдани московітські... А потім усе зникло у темряві — і повстав образ древнього дуба у Холодному Яру.

Прокинувся Мамай із важким серцем. Недовго думаючи, засідлав коня та помчав до дуба, і чекав його там дивний чоловік у чорних шатах. «Пророчий сон ти бачив, Мамаю, — мовив незнайомець та блиснув очима. — Якщо бажаєш, аби він назавжди химерою нічною лишився, мусиш усе те жахіття попередити. А я можу дарувати для того видатні сили». Знав підступний незнайомець, на яких струнах козачого серця грати! Бо не хотів Мамай ані влади, ані багатства, лише волі для рідної землі прагнув, без кріпацтва та ярма чужинського.

За ті сили потойбічні, провадив незнайомець, мусить Мамай розплатитися довічним прокляттям та скріпити угоду кров'ю. Не коливався сміливий запорожець ні хвилини, погодився одразу, бо з божою поміччю жодне прокляття йому страшним не було.

Так став Мамай характерником: поглядом міг людям накази віддавати, словами рани заклинав, перетворювався на ведмедя, вовка, лиса, сокола та пугача, а жодна зброя його не брала. Із такими силами він міг навіть у гетьмани податися, але не для того козак кров'ю проклятий вирок підписав!

Про неймовірні діяння Мамая, про подвиги славетні, про дивний хист химородний розлетілася слава землями Гетьманщини, перетворилася на пісні та легенди. Почув батько Хмельницький про тую могутність, як вірно слугувала вона справі визвольній, і покликав Мамая до себе. Наказав йому гетьман відібрати п'ятьох джур, аби ті стали характерниками, бо за роки боротьби скрута з воєнними силами прийшла до війська запорізького. Погодився Мамай, обрав собі джур і навчив їх галдовницьких наук, аби кожен міг самотуж проти сотні ворогів вийти.

Джури вчилися віддано, проте такими вправними і могутніми, як сам Мамай, уже не стали. Звали їх Ведмідь, Вовк, Лисиця, Сокіл і Пугач. У всьому слухалися вчителя, воювали хоробро та хитро, військо запорізьке через навали недругів за собою вели, міста визволяли і прапори держави української над фортецями підіймали, секрети чужинні вивідували та підступи ворожі попереджали, ніколи на владу не зазіхаючи та усюди від неї відмовляючись.

У день проголошення Українського Гетьманату, коли відгриміли останні битви за незалежність, сивочубий Мамай у супроводі п'ятьох вірних джур повернувся до дуба у Холодному Яру. Відпустив козак коня, сів біля коріння, викурив люльку та мовив: «Тепер і спочити можна». Розчахнулася земля та прийняла старого до себе, а на очах здивованих джур став той дуб характерницьким — виріс утричі, скинув жолуді, забарвив зелене листя на чорне з золотими жилками.

Розпрощалися джури з учителем та розійшлися полками гетьманськими, подалися хто куди. Ведмідь на захід поїхав, Сокіл на південь, Вовк на Північ, Лисиця на Схід, а Пугач між ними мандрував. Найхитріший вигадник серед них, мудрагель у чарах крові, помер глупою смертю — напився горілки та перекинувся, а тіло