Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

звірине витримати стільки отруйного питва не здатне. Ведмідь, Лисиця, Вовк та Сокіл набирали собі учнів й навчали їх, допоки не загинули разом, коли боронили рідні землі від нової загрози — навали Смарагдової Орди зі сходу.

А вже їхні джури заснували Сірий Орден, і за куренями його на запорізький лад розбили, і Раду Сімох осавул вибрали, і клятву характерницьку вигадали, і череси із трьома клямрами разом із чорними кунтушами за однострій ввели. А сивий батько Хмельницький їм грамоту особисто виписав — аби вовчі лицарі надалі служили батьківщині.

Так став дуб Мамая головною святинею Сірого Ордену, а невеличке селище Буда, що стояло неподалік, швидко виросло до містечка, яке прозвали «Вовчим містом». Жило там нині багато характерницьких сімей та їхніх нащадків, а лицарі з усієї країни стікалися до Холодного Яру двічі на рік, наприкінці лютого та наприкінці серпня. Під час цих зборів проводили численні вовчі ради та збори куренів, підвищення та переведення, вибори нових осавул та посвяти джур до рядів Сірого Ордену. Разом із характерниками приїздили торговці з усього Гетьманату — кравці, лимарі, чоботарі, конярі, зброярі та інші умільці з майстерень Чигирина, Кам'янець-Подільського, Львова та Чернігова — знали, що навіть найдорожчий товар знайде тут свого купця.

Не дивно, що тридцятого серпня дорогу до Буди рясно вкривали кінські яблука, а у самому містечку аж роїлося від вояків із чересами з трьома клямрами. Гомоніли, сміялися, співали, їли, пили, билися навкулачки та на шаблях, стріляли з піштолів та гарцювали на конях. Вовчі лицарі гуляють!

Северин опинився тут уперше: до дня посвяти вчителі не приводили джур до Вовчого міста. Юнак очманіло крутив головою на всі боки, розгубившись серед такої толоки, краєм вуха слухав Захара, чию розповідь постійно перекривали голосні крики про чудодійний холодний квас, найновіші зразки піштолів та м'які надійні чоботи з бугая, що не бояться холоду і взагалі нічого в світі.

Уперше в житті він бачив так багато характерників водночас! Захар усміхнено спостерігав за виразом його обличчя.

— Як враження, Северине?

— Неймовірно! Ціле місто наших!

— Єдине у Гетьманаті місто, де почуваєшся своїм серед своїх, — погодився вчитель.

— І навколо так багато дубів...

— Чимало лицарів заповідали поховати себе тут. Переконаний, що далеко не кожен паланок має стільки характерницьких дубів, як Буда та її околиці.

Припікало серпневе сонечко. Торговці нахвалювали товари, у повітрі пливли курява, галас, суміш запахів їжі, гною й поту. Шаркань занепокоєно іржав, бо не звик до такого юрмиська. Северин погладив його по холці і жеребець заспокоївся.

Тутешні діти не дивувалися сіроманцям та бадьоро гасали між ними, намагаючись підзаробити.

— Панове характерники, — підбіг до Захара хлопець з підбитим оком. — Купіть пиріжків! Найкращі пиріжки у Буді! Свіжі, пухкі, смачні, мати тільки-но спекли! З м'ясом, сиром, капустою чи картоплею, по шелягу за пиріжок! Не пожалкуєте, найсмачніші пиріжки у вовчому місті!

— Давай-но два м'ясних, — Захар кинув пару мідяків і хлопець спритно їх упіймав.

— Може, візьмете третій, пане? — провадив малий торговець відточеною інтонацією. — Мені мати кожен третій шеляг дозволяють собі забирати, бо я копичу на біциклі...

— Біциклі? Це вони тобі око підбили?

— Та ні, пане, око мені Сашко підбив, бо я на його вулицю поліз торгувати, а біциклі — то така двоколісна залізна штука, ногами крутиш і вона їде, наче коник, тільки годувати, напувати та прибирати не потрібно.

— Добре, козаче, давай третій. Тримай шеляга на оті біциклі, — Захар кинув ще монетку.

— Дякую, пане, — посміхнувся хлопець, демонструючи відсутність двох зубів, мабуть, також втрачених у вуличних битвах. — А як вас звуть?

— Захаром кличуть.

— Нехай вам Мамай завжди допомагає, пане Захаре, — хлопець сховав гроші та пішов далі, галасуючи дзвінко: — Пиріжки, свіжі пиріжки, купуйте найкращі пиріжки у Буді!

Пиріжок і справді був смачним. Захар поділив третього навпіл і Северин замислено жував його, розглядаючись навколо.

Вершники залишили ярмарок позаду, минули дві площі та кілька вулиць. Усюди аж роїлося від характерників. Атмосферу Вовчого міста підтримували вивіски — переважна більшість тутешніх закладів мали назву пов'язану або зі зброєю («Pid bulavami», «U staroho kovalya»), або з вовками («Vovcha holova», «Farbovanyj vovk»).

Понад рік минув з ночі срібної клямри. Северин опанував нові сили і підготувався до вступу до Сірого Ордену. Здавалося, що після мандрівки у Потойбіччя ніщо не може його налякати... Але він знову хвилювався! Адже після заповітної золотої клямри починалося справжнє доросле життя.

Характерники доїхали до невеличкої корчми «Pid sotneyu lez», що ховалася на тихий околиці, зняли сакви та передали коней під опіку пахолка. Северин одразу вирішив, що то найкраща корчма, де йому доводилося зупинятися: найрізноманітніші шаблі крицевою лускою вкривали всі чотири стіни аж до стріхи. Біля кожної висіла нотатка з двома іменами: самої шаблі та її власника.

Багато столів було зайнято, гули розмови, ніхто не звернув увагу на появу характерників — тут трьома клямрами на чересі нікого не здивуєш, бо всі переважно самі їх носили.

Корчмар широко посміхнувся та вийшов із-за шинквасу, розставляючи руки для обіймів.

— Захаре, мій старий друже! Радий тебе бачити! Де пропадав, вовча твоя душа? — корчмарю було за п'ятдесят, він мав трохи зайвої ваги, залисини та життєрадісне червоне обличчя.

— Виховував нове покоління, — із посмішкою відповів Захар і чоловіки обійнялися. — Як ся маєш, Володимире?

— Не жаліюся. Заробляю потроху, прикуповую іноді нових шабельок... — корчмар махнув рукою, мовляв, хіба таке може бути цікаво. — Як знав, що приїдете! Тримав останню кімнату про всяк випадок, думав, завтра точно віддам, але ось ти тут!

Корчмар перевів погляд на Северина.

— Познайомиш із новим поколінням?

— Мій джура, звуть Северин Чорнововк. Юнак поштиво вклонився.

— А цей шановний пан — Володимир Буханевич, власник закладу, що мав би за оригінальним задумом створювати затишок, але натомість своїми настінними прикрасами лишень провокує порубати ближнього свого.

— Тільки у Буді я можу спокійно розвішувати по