Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

стінах сталеву зброю, знаючи, що нею не повбивають, — розсміявся корчмар і знову повернувся до Северина. — Ти син Ольги та Ігоря, так?

— Ваша правда.

Вони скріпили знайомство потиском рук.

— Я знав їх, — кивнув корчмар. — Твої батьки зупинялися тут, я навіть пригадую тебе малюком. Якось уночі ти нестерпно ревів і побудив гостей з обох поверхів. Але всі ми колись були малюками, еге ж? — він указав на стіни: — Подобається моя колекція?

Северин закивав, оглядаючи ряди припалих пилом шабель.

— На вигляд приголомшливо.

— Тоді дозволь продемонструвати її перлину.

Володимир підвів джуру до почесного місця над каміном, де висіла непоказна здоровенна шабля із щербатим лезом та іржавим крижем. Підпис проголошував «Peklo, Vedmid'».

— Це шабля того самого Ведмедя? — захоплено спитав Северин.

— Того самого, — гордо відповів корчмар. — Мамаєв джура!

— Володимире, ти ще встигнеш похвалитися, — гукнув Захар, отираючи піт з шиї. — Дай парубку перепочити, у нього завтра посвята.

— Авжеж, — чоловік хутко повернувся за шинквас і Северин неохоче пішов за ним. — Кімната на горищі, ти її знаєш... Де ключ? Куди я його подів? А, ось він. Тримай. У тавлію опісля зіграємо?

— Обов'язково.

— Чудово, — зрадів Володимир. — Бо добрих гравців нині не знайдеш. І, сподіваюся, ти припас для мене чимало нових оповідок! Книга чекає.

— Усе потім, — відмахнувся Захар. — Краще підготуй нам обід, бо ми лише пиріжки мали.

— І ночви приготую, не сумнівайся. Від вас відгонить довгою дорогою.

Коли вони підіймалися сходами на горище, Северин не стерпів та поцікавився:

— То справді шабля самого Ведмедя?

— Я маю деякі сумніви щодо існування історичної постаті характерника Ведмедя як такого, не кажучи вже про його автентичну зброю, — відповів Захар. — Але Володимиру приємно так думати, а я не хочу його розчаровувати. Зрозуміло?

— Зрозуміло. А що за книгу він мав на увазі?

— Пан Буханевич збирає характерницькі байки. Хоче колись видати «Літопис Сірого Ордену» чи щось таке. Як ти вже мав зрозуміти, він — романтична натура, а, крім того, гарна людина і мій добрий друг.

У кімнаті, на превелике Северинове розчарування, шабель на стінках не виявилося: просте невеличке приміщення із двома ліжками та круглим віконечком на внутрішнє подвір'я зі стайнями.

— Скидай сакви, козаче. Освіжімося, пообідаймо та підемо записувати тебе до скарбничих.

Северин із насолодою змив піт і пил, переодягнувся у чисте та відчув себе готовим до будь-яких звершень. Бойовий настрій закріпив приготований Володимиром борщ, такий густий, що ложка застрягала.

Сонце вкрилося прохолодними хмарами, спека припала. Северин намагався не крутити головою, аби зберігати солідний вигляд. Йому гостро не вистачало золотої клямри — раніше він бачив її тільки на чересі Захара, а тепер вони блищали звідусіль і від того ще дужче кортіло мати повний черес.

Вони полишили Буду та рушили до «Чотирьох братів», що так звали дуби неподалік містечка, навколо котрих курінь скарбничих вибудував один зі своїх штабів. За легендою, на самому початку Ордену, жили собі чотири брати характерники, які закохалися у місцеву дівчину неймовірної краси. Лицарі запекло сперечалася, чия вона має бути, аж поки не похапалися за срібні ножі та полягли всі четверо, а сама красуня щасливо вийшла заміж чи то за бондаря, чи то за лимаря з Тернополя.

Дорогою Захар розповів, що біля стовбурів, навколо котрих виросла споруда, завжди чергувало кілька лицарів — завдяки їм повідомлення перебігали далі хитросплетеними ланцюгами, чиї тенета були відомі тільки всередині куреня скарбничих. Курінь мав репутацію найнуднішого, бо скарбничі відповідали за поширення новин, питання зв'язку, витрат, надходжень, виплат, постачань, архівів, документів, перекладів, листувань, картографії та купи іншої канцелярської роботи, яка зовсім не в'язалася з образом воїна-перевертня.

— Це один із відомих загалу штаб скарбничих, — сказав Захар. — Насправді їх мається по кілька у кожнім полку, але більше я тобі розповісти не можу, бо то є таємниця куреня.

У саму будівлю не заходили: потрібний писарчук сидів за столом біля дверей та швидко поскрипував пером, не зронивши на аркуш жодної чорнильної ляпки.

Перед ним чекали характерник із довгими обвислими вусами та його джура. Северин із цікавістю його роздивився: за шість років він рідко зустрічався з іншими учнями сіроманців. Парубок стояв хвацько: руки в боки, на капелюсі похитується перо павича — справжній господар життя. Він весело підморгнув Северинові.

Коли парочка пішла, писарчук промокнув документи, обережно присипав їх білим піском, відклав до пузатої теки і підняв голову до Северина, зауваживши дві клямри на чересі.

— Вітаю. Ім'я?

— Северин Чорнововк.

Скарбничий заходився шукати аркуші у своїх паперах.

— Є такий, — покивав. — І Захар Козоріз, його наставник.

Захар ввічливо мугикнув.

— Під яким прізвищем тебе записати, Северине?

У характерників за традицією джура брав учительське прізвище — як, наприклад, вчинив його батько Ігор свого часу. Адже після обміну кров'ю у ніч срібної клямри та кількох років спільного життя учитель ставав учневі справжнім другим батьком. Проте існував виняток: коли рідним татом джури також був характерник, джура мав право залишити власне прізвище.

Питання заскочило зненацька, бо Северин геть забувся про цей звичай. Ситуація була делікатна: він не хотів зрікатися свого прізвища попри всю вдячність до учителя. Юнак кинув ніяковий погляд на Захара, а той лишень посміхнувся.

— Я знаю, що ти хочеш залишити батьківське. Жодних образ.

Джура полегшено видихнув і його записали під прізвищем Чорнововка.

— До речі, брате, — звернувся скарбничий до Захара. — У мене зазначено, що ти вже кілька років користуєшся старою мапою.

— Так і є, — кивнув характерник. — Вчителював, тому не мав часу поміняти.

— Візьми оновлений атлас.

Скарбничий вийняв із зачиненої на ключ шафки столу неабияку книгу, зробивши позначку в своїх документах.

— І не забудь знищити