Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

— Я пам'ятаю порядок, — Захар узяв атлас. — Скільки цього року джур?

— Має бути двадцять. Шестеро досі не прибули. Северине, потрібен твій підпис, — писарчук простягнув йому перо.

Джура розписався біля свого імені. Скарбничий перевірив підпис та кивнув. Справу зроблено.

— Двадцять... Небагато.

— Такі часи, — знизав плечима скарбничий і присипав свіжі документи білим піском.

Вони розпрощалися та рушили назад до міста.

— Щороку гине більше, ніж прибуває свіжої крові, — промовив Захар.

— Мені здалося, тут велелюдно, — обережно зауважив Северин. — Такі натовпи я бачив лише на Сорочинському ярмарку та у День проголошення Гетьманату, коли ми у Білій Церкві святкували.

— Ти просто не бачив, як тут було до Рокошу, козаче. Гуло на весь Холодний Яр! Гостинні доми напхом напхані, корчми забиті, стодолі зайняті, поля навколо міста схожі на військовий табір. Тепер нас значно менше, — Захар розгорнув атлас та пролистав його. — Ненавиджу розкривати оновлену мапу та відзначати, скільки дубів з'явилося там, де раніше їх не було.

Та сховав атлас за пазуху.

Вони поверталися через центр Буди. Захара гукали численні характерники, намагалися пригостити пивом та побазікати про п'яте-десяте. Северин із подивом відмітив, як багато знайомців має учитель. Його самого також не оминали увагою — тиснули руку, ляскали по плечах, вітали у Вовчому місті та бажали успіху. Юнак посміхався, намагаючись запам'ятати безліч імен та облич, проте остаточно здався після восьмого привітання і далі просто всміхався та кивав.

Настрій дещо зіпсувала одна недовга розмова.

— Гей, Брилю, — гукнув кремезний бородань із виголеною головою. — Сто років! Ха-ха, оце так зустріч, саме недавно тебе згадували!

— Привіт, брате, — відповів Захар. — Сподіваюся, згадували незлим тихим словом?

Бородань сильно накульгував на праву ногу.

— А яким ще, брате? Був нещодавно у Бердичеві кінний ярмарок, і туди один купець зі Смарагдових земель гнав табун на продаж. Брат Кавун вів його від самого кордону, а у кожному полку йому на місці допомагали, і так сталося, що саме я був останнім. От коли ми того ділка проводили, то випили разом трохи, згадали старі часи та старих друзів, у тому числі й тебе, бо зник кудись...

— А якби написав, то дізнався би, що я зник виховувати джуру.

Бородань перевів погляд на Северина та криво посміхнувся.

— Свіже м'ясо. Вітаю, хлопче! Вовча стежка стала найгіршою помилкою мого життя.

— Припини, — Захар схрестив руки на грудях: знак глибокого незадоволення.

— Бачиш? Саме тому мені і не дають джуру, — розсміявся бородань. — Кажуть, не вмію надихати. А я чесно кажу! Розповідаю все як є. Характерником поживати — дулу в кульбаці збивати. Ніхто тебе не любить, тільки в спину плюнуть. Кому захочеться після такої правди срібну клямру?

Усім тільки давай казочки про звитяжних химородників, які на вовків перекидаються та ворогів обдурюють. Але ти застрибнув на цей човен, хлопче, тому вже пізно думати, еге ж?

Характерник ляснув його по спині. Северин скреготнув зубами, але бородань того не помітив, бо вже повернувся до Захара.

— Де ти зупинився, брате?

— У Буханевича, — холодно відповів учитель.

— Під сотнею лез? То я тебе там завтра знайду, поки малий танцюватиме перед великою сімкою. Вип'ємо, потеревенимо!

І характерник без прощань пішов собі далі, накульгуючи на праву ногу.

— Він мені не сподобався, — оголосив Северин.

— Михайло був у Вільній Зграї, — Захар проводив бороданя довгим поглядом. — Повернувся до Ордену відразу після першої масакри. Нещасний чоловік... За відступництво він назавжди лишиться у курені вартових. Йому ніколи не стати осавулою і заборонено мати джуру. Михайло ненавидить себе та своє життя.

— Ви товаришуєте з колишнім зрадником? — перепитав Северин.

— Таких, як ти висловився, зрадників, третина Ордену, юначе, — відчеканив Захар. — Вони приєдналися до Вільної Зграї, тому що вірили у краще життя, вірили у Романа Вдовиченка. Але багато з них зрозуміли свою помилку та повернулися до лав Ордену після відомих тобі подій. І покарання за відступництво вони отримали. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Щиро сподіваюся, що й справді зрозуміло, — Захар поправив бриля і змінив тему. — Коли ми вже заговорили про лави Ордену... Тобі потрібно виспатися й набратися сил. Попереду визначний день! Добігло кінця твоє джурство, уявляєш?

Северин не уявляв. Він звик до свого життя, ніби від народження мандрував із учителем. І тепер опинитися на самоті? Чи з якимись іншими людьми? Важко уявити.

Вони повернулися до корчми, де Володимир нагодував їх смачнючими кручениками, після чого Захар лишився грати у тавлію за квартою варенухи, а Северин піднявся нагору відпочивати.

Знизу долинали сміх і дзвін чарок, з вулиці чулися постріли та вовче виття: характерники розважалися. Не всі місцеві були у захваті, проте навіть сердюки закривали очі на ці розваги — золото, що сіроманці приносили з собою кожні півроку та щедро витрачали, вартували кількох днів галасу, розбитих пляшок і розвалених тинів.

Северин спав уривчасто та неспокійно, прокидався у поту і подовгу вдивлявся у стелю після кожного пробудження.

Він знову бачив сон, що переслідував його багато місяців.

***

Інколи хуга лютувала так, що Захар і Северин мусили лишатися на постій на кілька днів, бо дороги замітало наглухо, а далі кількох кроків ніц не було видно.

«Ти народився того дня, коли вовк ковтає сонце», — розповідала Соломія. Малий Северин уявляв, як чорний вовк, такий великий, що затуляв тулубом половину неба, стрибає на блякле зимове світило, як воно тріщить в його іклах розміром із гори, розпадається на помаранчеві уламки, западає темрява, вовк гупається на землю, все навколо трясе від його ваги: річки виходять із берегів, дерева вириває з коренем, падають хати у селах та містах. Вовче черево ледь світиться, бо сонце пече йому живіт зсередини, вовк виє так голосно, що сніги