Олег Геннадійович Сенцов - Жизня

У цьому місці я знову промовчав: здавати було не можна — це вже не по-пацанськи, та й на горіхи могли отримати обидва за такі жарти над інвалідом. А той тільки тицяв пальцем на вікно й мугикав щось по-своєму — даун майже не говорив.

Але то було вчора — вчора був гарний день, і до вечора інцидент забувся: частину речей принесли, дещо загубилося, але тоді до вечора сталося ще стільки подій, тож епізод із кватиркою швидко потьмянів.

А сьогодні, сьогодні мені взагалі небо з макове зернятко або й менше — думав, що спотворять зранку або загнуся до обіду; добре, що хоч надвечір біль почав стихати.

А вночі, вже після відбою, до дауна прийшла його мама. Виявляється, що й у дурників є мами, і що вона любить свого сина, а він її. Вона прийшла провідати його після операції. Він поклав голову їй на коліна й заскавчав, як цуценя, а вона голубила його. І мені стало соромно. Так неймовірно соромно за вчорашній день, що я ладен був схопитися з постелі й бити ногами хлопчика з хорошої родини, а в мами дауна — попросити вибачення. Ні, не в нього — він однаково нічого не зрозуміє, а саме в неї. Чому вона прийшла вночі? Працює допізна чи живе далеко, а от усе одно ж прийшла. Тата, судячи з усього, немає — інакше вони прийшли б удвох, адже пізно вже, і син після операції, — ну або йому не потрібна така дитина (деяким татам і нормальні діти не завжди потрібні). А вона прийшла, сама і пізно, а її маля скімлить у неї на колінах, і воно ніколи не стане нормальним, і вона про це знає, але все одно любить — це було видно. Тому мені хотілося встати й попросити вибачення саме в неї. Та я не встав, не вибачився, не почав бити другого хлопчика — було вже пізно, щось робити треба було вчора, — я просто тихо лежав, боячись ворухнутися протягом години цього мовчазного побачення.

А наступного дня мені стало легше — біль стихав. Я почав пити теплий бульйон, було боляче ковтати й розмовляти. До хлопчика з хорошої родини теж прийшла мама, і я знову став свідком побачення. Але той хлопець мені вже не подобався — це почуття поширювалося й на його маму, і на його тата, який теж, до речі, не з’явився, але відчувалося, що десь він та є.

І я знову промовчав, але тут щось говорити було б уже зовсім марно.

А ще наступного дня ми запускали паперові літачки. Це зараз я уточнюю, що «паперові», бо тепер уже з’явилися тисячі красивих пластикових моделей та іграшкових літаків, які літають, а раніше були тільки паперові. Ми їх зробили, розірвавши загальний зошит на дев’яносто шість аркушів, — вийшла майже сотня білих у тонку клітинку літачків. Ми їх робили всю тиху годину, а потім запускали з балкона. Це було дуже гарно, дуже: частина з них ще летіла, частина приземлилася, а ми все запускали й запускали…

Ми — це я з моїм другом і ще двоє пацанів із нашого відділення. Для більшої лірики я міг би сказати, що з нами був і даун, і хлопчик із хорошої родини, та їх не було з нами — з дурником ніхто не хотів панькатися, а хороший хлопчик насправді виявився не дуже хорошим і за іншими пунктами, не беручи до уваги кватирки, про яку ніхто, окрім мене, не знав. А в пацанів із цим строго: якщо ти гівнюк, від тебе швидко відвертаються.

Для мене це, останнє в моєму житті, перебування в дитячій больнічці — досить чіткий етап, етап, на якому скінчилося моє дитинство. Дорослішання в житті людини — закінчення дитинства, початок зрілості, старості, та й інші, більш дрібні, вішки — відбувається не за календарем, але й не плавно, а такими-ось сходинками: щось у людині накопичується, визріває, а потім щось стається — і людина перековується. День-два, тиждень, раз — і проскочив якусь позначку, раз — і щось клацнуло, і ти вже на наступній сходинці, і ти вже став трохи іншим, потім знову рік-два-три внутрішньої, наче й не залежної від тебе, підготовки — і знову клацання, і знову нова сходинка…

Після цієї больнічки я став трохи дорослішим, трохи іншим, практично попрощався з дитинством. Не знаю, що дужче вплинуло — чи то больовий шок, чи то совість (через те що вчасно не захистив того хлопчика), чи ота сотня білих паперових літачків. Не знаю, але щось усередині мене клацнуло.

Що саме клацнуло — це вже неважливо. Важливо інше — що відтоді я жодного разу не змовчав, коли хтось когось намагався принизити, і я вже знаю напевно, що ніколи не мовчатиму й надалі.

Школа

 На випускному в дитячому садку мені не дали портфеля, з яким потім треба буде ходити до школи. Усім на лінійці роздали по портфелю, а мені — ні. Моя мама була вихователькою, вона відвела мене вбік і сказала, що мені згодом дадуть портфель, і не такий, як у всіх, а кращий. І мені його потім справді дали. Він був начебто синій, а в решти були коричневі. І мій був ніби красивішим і з лямками — справжній ранець, а ті були просто коричневі з ручкою, так собі портфелі. І я ніби ж мав радіти, але не радів. Мій портфель мені мама вручила наступного дня після випускного, наодинці, у спальні дитсадківської групи, — та я не радів. Мені не потрібен був особливий портфель, хотілося отримати звичайний, як у всіх, але — разом з усіма, а не наодинці, під час тихої години, якось нишком.

А от піти до школи я хотів. Хоч майже всі діти не хотіли, і це було навіть круто — на запитання дорослих, мовляв, чи хочеш ти до школи, відповідати: «Ні». Це вважали нормальним. Дорослі за це не лаяли, а лише плескали по плечу й говорили: нічого, тобі з часом сподобається. Я ж відповідав: «Так, хочу до школи». І мене не плескали по плечу, і сказати їм було нічого.

Усе життя я хотів бути як всі, але в мене не виходило. Усе життя я був сам-один і якось збоку.

Я давав перший дзвоник. Але я цього не очікував, мене не попереджали, хоч дорослі знали зарані. Однак зараз я розумію, що інших кандидатур не було й не могло бути: я був найрозумнішим хлопчиком у групі, моя мама — вихователька в нашому дитсадку, і в мене ранець якийсь особливий — здається, синій. Мене вела за руку якась десятикласниця, певно, відмінниця, а я дзвонив. Точніше — намагався. Дзвоник дзвонив дуже погано: за звук у нього всередині відповідала гайка на мотузочці, а оскільки я красиво тримав дзвоник за ручку знизу, а «калатальною» частиною вгору, то гайка ховалася десь усередині, за щось чіплялася і нормально дзвонити відмовлялася. Ми з відмінницею йшли по колу, я був трохи спантеличений, бо втомився, як і всі первачки, стояти на сонцепряжній лінійці, намагався дзвонити й дещо безглуздо всміхався. Урешті-решт я почав трусити його дужче, гайка видобула з себе кілька печальних жерстяних передзвонів, і ми дійшли до високих сходів. Потім у колонки увімкнули якийсь шкільний вальс — і всі пішли нагору, в країну тяжких знань.

Ходити до школи мені подобалося, але не довго. Навчатися я любив, а ось ходити до школи, виявляється, не дуже. Мене руйнувала радянська система освіти, ця рутина, це зубріння, тягучі й в’язкі, мов смола, уроки. Я любив фізкультуру, працю й перерви — там була хоч якась свобода. Математику не скажу, що любив. Як на мене, це дещо ненормально — любити математику, це