Arachne - МІсто ВІчноЇ СтІжки , Arachne

Марк замовк, очі його розширилися від жаху. "Що за жертва? Про що ти говориш?"

Джонатан не дивився на Лейру. Він знав, що вона каже правду, навіть якщо її слова здавалися загадковими та лякаючими. Вона була тут невипадково. Їхня зустріч була зумовлена, і це місце приховувало відповіді на його запитання — відповіді, які він боявся дізнатися, але вже не міг відкинути.

"Нам треба йти далі", - нарешті прошепотів Джонатан, його голос звучав тихо, але рішуче. - "Вона приведе нас до істини."

Джонатан глибоко зітхнув, відчуваючи холод, що проникає крізь одяг і наповнює його розум. Він розумів, що дороги назад немає. Все його життя, всі його рішення привели його саме сюди, до того місця, до цієї жінки, яку він бачив у снах. Занадто багато чого залежало від його дій, і він відчував це кожною кліткою своєї істоти.

Він озирнувся на команду, на Марка, капітана, решту вчених, які стояли в нерішучості. В їхніх очах читався розпач і страх перед невідомістю, але в нього самого виникло дивне відчуття спокою. Це місто кликало його, тягло у свої глибини, і Джонатан розумів, що попереду на них чекає щось більше, ніж просто чергове відкриття. Це було випробування — на міцність, силу духу, на готовність прийняти долю.

"Ми йдемо далі," - сказав він твердо, звертаючись до решти. - "Тут немає шляху назад. Якщо ми хочемо вижити і знайти відповіді... ми повинні рухатися вперед."

Марк подивився на Джонатана, потім на Лейру, яка стояла в тіні колон, немов сама була частиною цього стародавнього місця. "Ти впевнений, Джонатан? Може, варто повернутися на корабель і спробувати піти?"

Джонатан похитав головою. "Ми вже надто далеко зайшли. І вона - наш єдиний провідник у цьому місці." Його погляд знову зустрівся з Лейрою. "Я відчуваю... що це наш єдиний шанс."

Лейра тихо кивнула, ніби підтверджуючи його слова, і зробила крок уперед, показуючи шлях. "Слідуйте за мною. Я проведу вас до істини... і до вашої долі."

Джонатан глибоко зітхнув, відчуваючи, як його серце б'ється в грудях. Він знав, що кожен крок уперед буде сповнений небезпек, але усвідомлював, що зупинитися зараз — це означає зрадити все, заради чого він йшов до цього моменту.

"Вперед," - тихо сказав він, прямуючи за Лейрою, і команда, неохоче, але пішла за ним. З кожним кроком стародавнє місто все більше розкривало перед ними свої таємниці, і Джонатан розумів, що їхній шлях тільки починається.

Джонатан і його команда повільно просувалися вперед, слідуючи за Лейрою вузькими і крижаними коридорами стародавнього міста. Лід і сніг сковували все навколо, але всередині цього місця відчувалася дивна, прихована сила, яка ніби спостерігала за ними. Стародавні стіни, спочатку покриті льодом, здавалося, оживали з кожним кроком. Світло смолоскипів відбивалося від крижаних поверхонь, створюючи химерні тіні, що танцюють навколо них.

Кожен крок віддавався луною, наче вони йшли по самому серцю замороженого гіганта. Крига під ногами скрипіла, а холод ставав все нестерпнішим. Повітря було важким, ніби щось давнє і могутнє дихало в темряві, спостерігаючи за їх просуванням.

Джонатан не міг позбутися відчуття, що з кожним кроком вони занурюються все глибше в забуті таємниці цього місця, все далі йдучи від звичного світу. В голові проносилися образи його нареченої та дивних снів, але тепер вони перепліталися з реальністю, ніби його доля злилася з цим місцем.

"Куди ми йдемо?" - Прошепотів Марк, намагаючись не порушити тишу навколо.

Лейра, не обертаючись, тихо відповіла: "Туди, де лід зустрічається з небом. Там спочиває істина... і відповіді на всі ваші запитання."

Джонатан стиснув зуби, намагаючись зосередитись. Холод пробирався до самих кісток, але в ньому розгорялося дивне тепло, відчуття чогось неминучого. Він знав, що попереду чекає щось важливе, і вже не міг відступити. Цей шлях був для нього призначений.

Вони йшли все далі, вглиб цього крижаного лабіринту, де час і простір наче завмерли. Крижані стіни ставали все вищими і масивнішими, а почуття тривоги наростало. Джонатан розумів, що шлях у глибину льодів – це не просто подорож, це випробування, яке змінить їх усіх.

Нарешті вони досягли великої зали, де лід був такий чистий, що крізь нього просвічувало небо, наче замерзле всередині. Лейра зупинилася і обернулася до них. "Ви готові дізнатися правду?" — її очі блищали, як два сапфіри на тлі білого снігу.

Джонатан кивнув, хоч його серце билося як шалене. Він розумів, що від цього часу немає шляху назад. Вперед - тільки в глибину льодів і незвідану правду, яка могла все змінити.

Лейра стояла в центрі зали, оточена крижаними колонами, наче заморожена статуя, готова ожити будь-якої миті. Її яскраво-сині очі здавались ще більш глибокими і загадковими, ніж будь-коли. Джонатан не міг відірвати погляд від неї. Він відчував, що зараз настав момент істини, і ця жінка знала набагато більше, ніж показувала.

"Ти знаєш, чому ми тут," - нарешті заговорив Джонатан, його голос тремтів від напруження. - "Ти знала з самого початку."

Лейра кивнула, її обличчя залишалося безпристрасним, ніби вона давно примирилася з тим, що має статися. "Так, я знала. І я привела вас сюди не тільки заради вашого порятунку... але й заради порятунку нас усіх."

Марк, що стоїть поруч із Джонатаном, насупився. "Про що ти кажеш? Що це за місце? Що тут відбувається?"

Лейра зробила крок уперед, її рух був плавним і майже нереальним, начебто вона була частиною цього крижаного світу. "Це місто, яке ви бачите, - не просто стародавнє поселення. Це те, що залишилося від Атлантиди, загиблого континенту. Ми - нащадки тих, хто врятувався в останню хвилину, знайшовши притулок тут серед льодів."

Джонатан відчув, як його серце стислося. Атлантида… легенда, яка століттями вважалася міфом. Але тепер, стоячи перед Лейрою, він розумів, що міфи можуть бути реальністю. "Але чому ви зникли тут? Чому не повернулися до світу?"

"Бо наш світ був проклятий," - тихо відповіла Лейра. - "Артефакт, про який ти чув, - це не просто предмет. Це джерело сили, яке знищило наш світ, і якщо його знову активувати, він може знищити весь світ знову."