Arachne - МІсто ВІчноЇ СтІжки , Arachne

"Ми повинні йти далі," - сказав Марк, його голос луною рознісся замерзлими коридорами. - "Відповіді близькі. Ми на порозі відкриття."

Але Джонатан знав, що вони стояли на порозі не тільки відкриття, а й чогось більшого, можливо, на порозі долі, яка вже давно була призначена.

Коли загін увійшов усередину шпиля, вони опинилися у величезній залі, яка вразила їх своєю масштабністю та величчю. Високі колони, мов гігантські сторожі, тяглися вгору, підтримуючи склепінчасту стелю, що губиться в напівтемряві. Лід покривав більшу частину цих древніх опор, але їх монументальність і витонченість залишалися недоторканними часом.

Але що вразило Джонатана і його команду найбільше — це факели, що горять, які висвітлювали зал. Тепле світло грало на крижаних стінах, відбиваючись у тисячі дрібних іскор, але смолоскипи не танули лід, наче вогонь був не зовсім звичайним. Він горів рівно і яскраво, начебто був тут з давніх-давен, охороняючи давні таємниці.

"Що за чортівня..." - прошепотів один із учених, зупинившись і оглядаючись на всі боки. - "Хто міг їх запалити? І чому вони горять досі?"

Джонатан зупинився, пильно вдивляючись у вогонь смолоскипів. Йому здавалося, що це світло надто живе для такого мертвого місця. Раптове почуття тривоги охопило його, наче хтось чи щось спостерігало за ними з тіні, приховане за цими стінами та колонами.

"Будьте обережні," - прошепотів Джонатан, його голос тремтів від напруження. — "Ми не одні тут. Це місце не таке мертве, як здається."

Вони рушили далі по залі, їхні кроки лунко лунали серед колон. Здавалося, що кожен звук був поглинений цим давнім місцем, перетворюючись на безмовний шепіт. Джонатан намагався тримати себе в руках, але його серце шалено билося. Кожен новий крок був наповнений відчуттям, що вони вторглися в заборонене, щось давнє і могутнє.

Горячі смолоскипи, що освітлювали стіни зали, кидали химерні тіні, які здавались живими. Вони рухалися, танцювали в такт вогню, створюючи ілюзію, що темрява і світло тут перебувають у вічному танці.

"Хтось мав залишити їх горіти," - продовжив Марк, оглядаючись, - "Але хто?"

Ніхто не зміг відповісти на це запитання. Кожен член загону відчував, що за цим місцем ховається щось більше, ніж вони могли собі уявити. Джонатан глянув усередину зали й знову згадав жінку зі свого сну. Її образ здавався йому більш реальним, ніби вона була поруч, спостерігала за ним.

Їхня експедиція тільки починалася, і попереду на них чекали відповіді, які могли б змінити все.

"Хто тут? Здайтеся будь ласка, ми не завдамо вам шкоди", - крикнув Марк, - "Нам потрібна допомога!"

Відлуння рознесло слова Марка по всьому залу, багато разів повторюючи його заклик. Звук його голосу, здавалося, пройшов через кожен куточок стародавнього приміщення, але відповіді не було. Мовчання знову огорнуло їхнє, важке й давляче, наче сама тиша хотіла проковтнути їхні слова.

Марк знову озирнувся навколо, його очі напружено вдивлялися в напівтемряву. "Ми не вороги!" — повторив він, його голос був впевненіший, але страх і занепокоєння відчувалися в кожному слові.

Джонатан відчув, як холодний вітерець пройшов по залі, ніби хтось невидимий пройшов поряд. Йому здалося, що в тіні між колонами промайнув якийсь рух, але коли він придивився, там не було нікого.

Раптом з глибини зали пролунав тихий, але виразний звук кроків. Вони наближалися повільно, рівно, наче хтось не поспішав показуватись. Напруга в повітрі стала нестерпною, кожен із членів загону напружився, готовий до будь-якого результату.

І тут із темряви між колонами постала постать. Велична та загадкова, вона наближалася до них із грацією та спокоєм. Джонатан відразу впізнав її — це була та сама жінка з його сну. Лейра. Її світле волосся, оточене м'яким сяйвом, контрастували з блідою шкірою, а яскраво-сині очі дивилися прямо на нього.

"Ви...," - прохрипів Джонатан, не в змозі вимовити більше жодного слова. Це не могло бути збігом. Вона була тут, перед ним, як у його баченнях . Реальна, але водночас неймовірна.

Лейра зупинилася за кілька кроків від загону, її погляд ковзнув по обличчях людей, але затримався на Джонатані. В її очах не було страху чи здивування — лише глибоке розуміння та... м'який смуток.

"Ви прийшли не вчасно," - її голос був тихим, але сповненим якоїсь невідомої сили. - "Це місто не прощає чужинців. Але я допоможу вам... якщо ви готові прийняти правду."

Її акцент був дивним, вони ледве розуміли, що вона каже.

"Яку правду?", - Запитав її Марк.

Лейра уважно подивилася на Марка, її погляд затримався на ньому лише на мить, перш ніж знову перейти на Джонатана. Її голос був тихим, але кожна нота в ньому звучала з давньою силою, немовби вона говорила з глибини віків.

"Правду про те, що це місто не просто руїни, втрачені в снігах," - відповіла Лейра, її акцент звучав чужо, немов мова, якою вона говорила, була їй не рідною. Слова її були трохи розтягнуті, інтонації незвичайні, що робило розуміння складним. — "Це місто... живе. Він... зберігає пам'ять про велике минуле, і... про великий гріх."

Марк спохмурнів, намагаючись вловити зміст її слів. "Що ти маєш на увазі? Який гріх? Про що ти говориш?"

Лейра трохи спохмурніла, і її погляд став серйознішим. "Це місто... Атланти... Ми припустилися помилки... давним-давно. І... за це платимо досі. Ви не повинні були сюди прийти... Але тепер вам доведеться дізнатися правду. І.. . Прийняти свою долю."

Джонатан, незважаючи на страх і здивування, відчував, як щось глибоко всередині починає згадувати, щось, що давно забулося. Запитання роїлися в його голові, але він не міг їх озвучити. Лейра дивилася прямо йому в очі, ніби намагалася сказати щось без слів.

"Яка доля?" — продовжив Марк, його голос тремтів від напруження. - "Ми просто хочемо зрозуміти, що тут відбувається і як вибратися звідси. Нам потрібна допомога!"

Лейра тихо зітхнула, її обличчя на мить стало ще сумнішим. "Ви прийшли сюди за істиною... і знайдете її. Але... знайте, що не всі зможуть повернутися. Місто... вимагає своєї жертви. І тільки той, хто зможе витримати це випробування, здобуде порятунок."